Так минула мить. Ще одна.
Королева відчула присутність господаря фортеці, і нежива рука Вєї впала на простирадло.
— Залиш нас, — наказала королева.
Явконд вклонився і вийшов з кімнати. Зараз королева, як ніколи, була схожа на яструба.
Що говорила і робила королева Тінтірлат, повертаючи Вєю до світу живих, так і залишиться таємницею. Лише бурштинові совині очі бачили це, але сова нікому не розповість.
Явконд сидів на підлозі, чекаючи на королеву Тінтірлат, не сподіваючись і не молячись. Те, що відбувалося за дверима, було старше заклять чаклунки і страшніше від двобою чарівними мечами, бо прадавнє і справжнє.
Блиск яструбиних очей згасила втома, суворе обличчя посіріло.
Вєя лежала на колінах королеви, і волосся чіплялося за персні. Вєя спала звичайним сном, а карета Явконда мчала жінок до палацу з невагомими шпилями.
Повний місяць віддзеркалювався в річках і калюжах, а опале гниле листя було плямами на ньому, старими ранами, осипаними могильною землею.
На цей самий місяць дивився Лаолант, але у південному краї не гостювала осінь. Дочка Місяця знайомила своє військо з Сином Ночі.
Їх мало бути троє, але Явконд залишився у фортеці, і колючий погляд чаклунки не обіцяв колишньому дуелянту нічого гарного.
Юні визнали Лаоланта, що лише на кілька років був старший від них. А він дивився на ліс щогл в гавані, оплетеній закляттями, що сріблилися на спокійній воді, і печаль залишала його. Мисливець ставав завойовником, а любов перевтілювалась у безжальність.
Кораблі вервечкою виходили через протоку у відкрите море. Чаклунка, вбрана в білий одяг, стояла на білуватому піску. А коли в темряві зникло останнє вітрило, обернулася совою і злетіла до мертвецьки блідого місяця.
Явконд дивився на свічку, яка згасала. Він відпустив прислужників і звільнив полонених ворогів. Знаючи, що за непослух загине, колишній дуелянт вирішив гинути без зайвих очей.
Сова влетіла у відчинене вікно, торкнувшись підлоги вже не лапами, а ногами. Явконд не глядів на чаклунку, гріючи долоні в полум'ї свічки. Тіні метушилися на стінах, не зачіпаючи білого одягу Дочки Місяця.
— Тут була Тінтірлат, — гнівно помітила чаклунка.
— Я її покликав, — гордовито відповів Явконд, залишивши у спокої кволе полум'я.
Рука стиснула руків'я меча, захованого під столом. Королева Грейж підійшла до нього, свічка згасла, не витримавши її присутності. Але темніше не стало, бо наближався світанок.
— Вєя. Знову Вєя стає на моєму шляху. Але її я можу пробачити, Тінтірлат — ніколи. Ти зрадив мене, Явконде, коли звернувся до неї по допомогу. Чому не до мене?
Явконд мовчав, він і сам не знав, чому поїхав у столицю, але і зараз відчував, що чинить правильно.
Явконд вдарив, знаючи, що чаклунка не зможе...
Світ спалахнув болем, збивши серце з ритму. Явконд усвідомив, що лежить на підлозі, не в силах поворухнутися. Меч зламався.
Чаклунка намотувала на палець його біле кучеряве волосся.
— Я не вб'ю тебе, Явконде, як ти того прагнеш, — розсміялася вона. — Ти зрадив мене. Ти програв мені. І тепер я вимагаю плату за програш. Ти розплатишся волею і болем.
Чаклунка щезла. Заклинання догоряли в світлі ранку. Сонце, що зійшло, було кривавого кольору.
РОЗДІЛ VІІ
Вожатий закашлявся.
— Тобі погано? Тобі допомогти? — злякався Влад.
— Не треба, — жест був владним і звичним.
Хлопчик поглянув на Христину, видихнувши крізь зуби:
— Якби я знав, що все буде по-справжньому...
— Владе, — дорослий засміявся, гірко, та похмуро. — Світ справжній. Завжди. Навіть коли йому не віриш.
Він подивився на гілку, що не згоряла, золотистий вогонь скапував на землю, наче справжнє розтоплене золото.
— Як легко вважати, ніби все відоме, просте, зрозуміле, і світ пізнаний і передбачуваний. А якщо відбувається щось незвичне, свято вірити, що тебе намагаються ошукати або лише здається. Ви ще не чули слів "об'єктивна реальність"?..
— Я чула, — відгукнулася Христина.
— Реальність, — вожатий осміхнувся, тепер з презирством. — Ви їдете по дорозі. Праворуч поле і ліворуч поле, але праворуч пагорб, що закриває виднокрай. Ви знаєте, за пагорбом так само спокійно зеленіє жито. Але хто поручиться, що дійсно так? А якщо ви підете, щоб зазирнути за пагорб, щось може статися на дорозі, а ви прогавите, — глибокі, наче море, очі тихо світилися. — Райдуга переплітається з сірістю, змертвіли дощі, змертвіли вітри, а світанки завжди криваві. І ніхто більше цього не помічає.
Дорослий замовк, діти сиділи, причаровані жахом, в його словах виявилось більше страхіття, ніж у шипінні сови.
— Лаолант би помітив, — припустила Анжела.
— І Явконд, — додав Митько.
— Лаолант?.. — дорослий подивився на свої долоні, брудні від гілки. — Скільки життів обірвав Лаолант своїми наказами, після того як пішов із зачарованої долини...
Як не намагалася ворожити чаклунка, море втопило п'ять кораблів. Хвилі здіймалися до неба, та ясноокі співали, і буруни опадали, відступали перед чистими голосами.
Завойовники висадились на півдні королівства, коли Дайран вкрив лапатий сніг. Такий сніг довго не тане.
На півдні не було снігу, проте був вогонь.
Вогонь... Чи пам'ятав Лаолант шлях, що проліг від тихої гавані до серця рідного королівства? Він пам'ятав бал, де познайомився з Вєєю, пам'ятав озеро із листком, що потонув. І кидався то до одного спомину, то до іншого, як поміж берегами затканої туманом ріки.
Чи знімають муки відповідальність з Лаоланта? Ні.
Лячно говорити про ті тижні. Палали будинки, підпалені тими, хто розрізняв тисячі відтінків полум'я, наче пісня лилася кров. Юні, чия доля створювати красу, перетворили красу на смерть.
Жорстоких сердець не торкалися благання, а ясні очі не тьмяніли від кіптяви пожежищ. Руйнування і страждання йшли разом із ними, і смерть танцювала для яснооких, рідко цілуючи юні вуста.
Вони ж не відали пощади.
Але королівство тяглося на багато днів шляху, і поки лише небагато хто знав про небезпеку, що насувалася. Інше жахіття оселилося в центрі країни.
Раптово спалахували домівки і фортеці, зникали люди, візерунки заклять зоставалися на полях. Метушливе лихо блукало неподалік від столиці, кусаючи без будь-якої мети, непередбачуване, і від того ще жахливіше.