Сова дійшла до мокрої гальки і зупинилася: здобичі нікуди втікати, тож нащо мочити лапи?
— Не відпустимо, — в один голос заперечили Митько й Анжела. — Ми полетимо.
— Полетимо, як птахи, — додала дівчинка.
— Ні, діти, — він зітхнув. — Ви сміливі, але летіти не треба. І очі у вас ясні, як тоді...
Навіть море не могло повернути йому розтрачені сили. Сова чекала.
— Говори, — наказав Влад, забираючи у брата смолоскип і гасячи золоте полум'я в прозорій воді. — Ми залишимося з тобою.
Вони свідомо кидали виклик сові, але птах не поспішав нападати.
Вітер здув з поля майже весь сніг.
Від дотику чаклунки стигла кров у всьому тілі. Але дівчина ще чинила спротив чарам.
— Лаолант зрадив тебе, зрадив свою королеву і свою країну, — цікавість полонила чаклунку. — Чому ж ти досі кохаєш його?
— Кохаю, — на вустах Вєї квітла замріяна посмішка. — Я просто кохаю його.
— Кохаєш так сильно, що віддаси за нього життя?
— Віддам, — відповідь легка, як крила метеликів.
— Кохаєш так сильно, що зрадиш заради коханого?
— Не можна зрадити, — ніжна відповідь, мов хмаринки на небі, що стає блакитним. — Зраджуючи, відрікаєшся від любові.
— Але Лаолант відрікся від любові, — чаклунка хотіла розсміятися, але сміх не зміг злетіти з її губ.
— І я прощаю його, — радісна відповідь, ніби крапання зі стріх.
— Бідна маленька Вєя, на що ти себе прирікаєш, — в інтонаціях чаклунки згасала материнська ласкавість. — Твої страждання триватимуть, доки ти не розлюбиш. Бідна дівчинка.
Чаклунка провела по своїй щоці, неначе по чужій, при цьому колючі очі випромінювали такий щирий жаль, що сльози підступали до горла.
Вєя прийняла вирок в мовчанні.
Вєя лежала обличчям до неба, розкинувши руки, наче розіп'ята землею. Скільки днів в чистих світлих очах віддзеркалюватиметься життя? Скільки жахливих днів?
Здавалося, трави проростають крізь ніжні долоні, ще дитячі. Та ні, лише між пальцями проклюнулась травинка. Але зійдуть й інші, пробиваючись до сонця, прив'язуючи людське тіло до землі. Порох до пороху. Доки з танучим снігом не посіріє біла, розшита квітковим візерунком сукня, а волосся не розсиплеться під полуденним сонцем. А світлі очі ще житимуть, і небеса литимуть в них чисту блакить.
Вєя вмирала. Вмирала юна весна, щоб покликати весну справжню, звільнити від кайданів ціною власного життя.
Час збився з ліку митей, у хвилини вміщувалися дні, кінець року і захід сонця співпали. Для кожного, хто ще жив, час рухався зі своєю швидкістю.
Сурми, що колись віщували прибуття гостей, кликали до бою, тріпав вітер золотого яструба.
Лаолант прорубався до яструба, поховавши в пам'яті обличчя співвітчизників. Але вороги билися відважно, не відступали, наче вирішили зупинити загарбників або залишитися на цих пагорбах назавжди. До лазурового неба злітало ім'я королеви Тінтірлат, ніби лише самим її іменем можна відбивати атаки.
Син Ночі дістався Явконда. Колишній король чужих народів увіткнув прапор в м'яку від танучого снігу землю, взявся за меч.
Вони знову билися. І знову до смерті. Але тепер не за кохання, а через чаклунство. І нікому було їх зупинити.
Прапор відмічав місце двобою, наче окреслюючи незриме коло, не дозволяючи втручатися жодній зі сторін.
Супротивники зачепили один одного вже не по разу, але наче несерйозно, коли Явконд послизнувся на грязюці й отримав смертельну рану. Лаолант замахнувся для нового удару, але супротивник впав раніше. Меч перерубав держак прапора. Сяючий яструб ліг на молоді трави.
Лаолант впав на коліна, як підкошений, він лише зараз відчув біль.
Всю землю застелив трав'яний килим. Біле з сивиною волосся плуталося в незаплямованій кров'ю зелені.
— Лаоланте, — прохрипів переможений, намагаючись піднятися, та лише пальці здригнулися, кличучи супротивника.
Лаолант майже підповз до нього, покинувши меч, подарований чаклункою.
— Я помру, — здавалося, Явконд всміхається, зморшки порозгладжувались. — Ти маєш знати... У тебе є дочка... Я назвав її Вєєю. Знайди її.
Луснув обруч, що сковував серце Лаоланта, як останні крижини віднесло течією, розсипались чари.
— Я... Я знайду її, Явконде, — обіцяв Лаолант, стоячи на колінах, але очі Явконда вже оскляніли.
Вітер приніс духмян яблуневого квіту, наче з тих розлогих дерев у Дайрані біля королівського палацу. І заспівав шпак, забіякувато заплигавши по землі.
Лаолант встав, підняв забруднений своєю і чужою кров'ю королівський прапор. Шовкове полотнище затріпотіло майже так само високо, як і в руках Явконда. З чорного поля злетів золотий яструб, розчинившись у сонячному світлі.
Королева Грейж ще стояла над Вєєю, коли завалився другий стовп, на який спиралися її чари. Тепер залишилася тільки ця зачарована дівчина, майже дитина, на чиї груди впало золоте диво з пір'я.
— Геть! — крикнула чаклунка, та птах вже дзьобнув людське тіло і відлетів у трави.
— Тінтірлат, — прошипіла Грейж, зламуючи мітелку трави, що перетворилася на смарагдовий меч. — Чому ти так не бажаєш вмирати, королево? Я все одно тебе вб'ю.
— Не вб'єш.
Вражена чаклунка повернулася. Вєя тримала в руках такий самий смарагдовий меч, невагомий, як шпилі зруйнованого палацу, зброю, що відгукується на кожний рух душі.
— Вєя... — чаклунка розгубилася лише на мить, а наступної секунди нанесла удар, цілячись дівчині в серце.
Вєя відбила, вдаривши у відповідь.
Кажуть, що людина не може здолати чаклунку, але весна перемагає зиму, і якою міцною не була б крига, сонячні промені розколюють її броню, як не важко паростку, але він проб'ється до світла, які б випробовування не випали на долю кохання, але кохання залишається чистим до загибелі.
Повертаючи світу весну, Вєя кликала її для себе в останню чергу. І коли Лаолант вдихав духмян яблунь, в полі, де зійшлися у герці жінки, вбрані в біле, щойно зійшов сніг.
Вєя віддавала мечу, що виріс з травинки, яка першою торкнулася її шкіри, усю свою любов, віру, молодість і жагу до життя. Хитався останній стовп і повільно падав, і летів золотий птах над полем бою. Його тінь накривала загарбників, й ясноокі оберталися на тварин з людськими очима. Вовки, олені, козулі, лиси бігли в ліси, щоб стати здобиччю людей або часу.