Тому вона не бачила, як Явконд ввів чаклунку до зали, як Грейж зняла золоту маску, як мелодія збилася з нот і музики замовчали.
Королева-чаклунка і королева-яструб дивилися одна на одну.
— Ідіть, — тихо, але дзвінко наказала королева-яструб, але ніхто не зрушив з місця. — Забирайтеся! Всі!
Плутаючись в сукнях, панночки вибігали із зали, відштовхуючи від виходу синів і чоловіків, які дивом не потрапили у військо захисників. Від вітру паніки згасла половина світильників.
В залі залишилося троє, але двері не зачинились, як боялися ті, що втікали.
Королеви мовчали, біля стіни зачаївся Явконд, з-під плаща виднівся арбалет. В золотій масці тріпотіли віддзеркалення свічок.
Мовчання. До вимовлених заклять. І відчуваєш, як тремтять шпилі, вбираючи в себе небо і час. Мовчанка. Обіцяна обом королевам.
В руку Тінтірлат влетіла тінь меча. Грейж беззвучно плеснула у долоні. Дзвінка луна тіней, що прийняли на себе справжній двобій, пливла залою. Сипалися з лез прозорі жарини. Згасали світильники, спалахуючи багряним і білим.
Тіні билися, а королеви не відводили погляду. Як статуї, застигли вони, і здавалося, так промине вічність, а час зупинився, помер, незрозуміло як затримавшись у цій залі. Але не час він уже, лише тінь розхитує невагомі шпилі, наче дерева в бурю намагаються вивернути з землі вікові корені.
Тіні билися, увертаючись від ударів.
До зали забігла Вєя. Яструбині очі кліпнули, відгукнувшись на новий рух, і тінь одна спіткнулася.
Прозорий меч лишень торкнувся тіла тіні, трохи дряпнувши.
Тіні танули чорно-червоним маревом. Погляди розірвалися.
Поранена Тінтірлат схопилася за стіл, вона стікала кров'ю. Рука ковзнула по тканині, потягнувши скатертину, на полотні розгортали крила світанкові птахи.
Тінтірлат не впала. Людські очі ставали пташиними, волосся — пір'ям, нігті — кігтями. Яструб злетів до склепінь.
Отямилась Грейж.
— Вбий її!
Безбарвні очі палали порожнечею, Вєя відсахнулась.
Явконд вистрілив, влучивши птаху в серце.
На білій скатертині серед скалок посуду лежала мертва королева. Змертвілі очі бачили крізь стелю небо.
Здригнувся палац. Шпилі ламались.
— Ти вільний, Явконде. Її кров'ю вільний, — сова полетіла крізь розчахнуті двері.
Шпили ламалися, уламки як масло прошивали камінь дахів палацу.
— Ні! — Вєя кинулася до королеви, не одразу усвідомивши, що сталося.
Явконд схопив дівчину за мить до того, як перший уламок шпиля розбив мозаїчну підлогу.
Вони вибігли з частини палацу, яка руйнувалася.
Явконд обіймав ридаючу Вєю, але сам не міг відвести очей від руїн — у законної королеви буде справді королівський надгробок.
Кружляв сніг, лип до волосся і танув на щоках Вєї, наче плавився від світання.
РОЗДІЛ ІX
Під вагою сови гнулася гілка. Діти слідкували за птахом, і в кожному погляді читався виклик. Ледь-ледь торкалася усмішка вуст Христини, хитка, як морські брижі. Світлі очі Влада були чисті і спокійні, мов ранок. Глибоко дихала Анжела, з переляком поглядаючи на вожатого. А Митько здавався найстаршим з друзів, його руки не тримали зброї, але душа пам'ятала пристрасть поєдинків.
Сова теж дивилася на них. Із цікавістю, без страху.
Море шурхотіло камінцями. І в його мові можна було розрізнити слова, зрозумілі чайкам, та знехтувані людьми.
— Знаки, — тихо сказав дорослий. — Ми бачимо їх кожен день, але намагаємося не помічати. Та світ — не дзеркало, щоб чітко показувати нам, що відбувається. Не придивляючись, а лише коли несподівано переводиш погляд, можна побачити. А коли місяць народжується...
Сова сплигнула на землю.
— Мовчи, — прошипів птах. — Ніхто не кликав тебе. Ніхто не давав тобі права. Ти не доскажеш цю історію. Ти забув її.
— Я пам'ятаю, — вожатий піднявся, море обдало берег хвилею. — Ми пам'ятаємо.
— Для історії потрібні слухачі. Діти полохливі і дурні, вони не розуміють тебе, вони підуть, — Христина мала на думці підвестися, та Влад схопив подругу за плече, а сова насмішкувато продовжувала. — Для історії потрібен оповідач. А ти не доживеш до ранку. Ти не заслужив світання.
Митько не втримався, кинувши в птаха галькою. Камінчик згорів, не перелетівши через межу світлового кола.
Сова загрозливо зашипіла.
— Ах ти... — але сердилася вона не на дитину, дорослому пророчила: — Кожне слово віднімає твоє життя, його не вистачить, щоб дійти до кінця.
Світ посірів, але не світанком, зачароване море змовкло.
Примарна змія обвивала димом світле коло.
— Мертві міста, — майже шепотом мовив вожатий, але звук власного голосу повертав упевненість, — над мертвими містами пливе веселка. Сірі міста, де всі погляди прикуті до посірілої землі. Наші міста.
Сова пильно дивилася на дорослого.
Явконд не знав про ті міста, його зруйнований світ вимагав покаяння і помсти. Але на покаяння не погоджувалася гордість, а на помсту не залишилося сили.
В руїнах Явконд знайшов прапор, вишитий королевою Тінтірлат. Присипаний пилом і снігом, але не подраний. Золотий яструб розправив крила, сяйво перетікало в строгість нічного шовку. Дивним був цей прапор: поглянеш на нього, і забувається вчинене за своєю волею і за волею чаклунства, щоб уникнути болю. Золотий яструб дарував йому прощення королеви Тінтірлат.
Явконд поцілував чорний шовк, він тепер знав, що треба робити.
Полум'я повернулося до нього, наповнило молодістю, залишеною за порогом темниці. Явконд скликав військо в пам'ять про законну королеву, як нещодавно скріплював жахом і величчю різномовних загарбників.
У нього залишалося три дні, поки захмелілий від перемоги Лаолант віддасть наказ рушити далі. Явконд не знав, скільки днів йому відпущено, але дивним чином прапор королеви оселяв віру в тих, що віру втратили, і надія розгорялася, наче вогник перестрибує з гілочки на гілку, доки не запалає багаття.
Вогонь душі Явконда, що ніс страждання і вічні розлуки, тепер став останнім завітом королеви. Навіть для тих, хто був у полоні в цього темного полум'я, кого він катував до зірваних голосів і згаслих очей. Такою була сила того вогню, але Явконд не міг того знати, не міг бачити себе з боку.
І лише кохання стліло, коли Вєя вирвалася з його обіймів, відмовившись слухати. Явконд не встиг сказати їй про дочку.