— А де ж йому? У колгосп вступив.
— Кларнета не усуспільнив, як ти плужка?
— Грає для Валахів… Майже щовечора. Як настала весна.
— Там просять його туди. Старий кларнетист помер. То просять його. Ті кляті лемки і кроку не можуть ступити без музики. Пиво тиврівське п'ють, музики, гульки щосуботи… Куди нашому Вавилону до Зелених Млинів! Як Глинську до Шаргорода. Зовсім інший район.
Скинув кожушка..
— Спочину якийсь деньок — і гайда… Тридцять п'ять кілометрів — не яка далина. Я оце тисячу відтьопав. Геть аж із–за Харкова. Всю Україну обміряв. Чоботи пропали. Зате штани маю нові. Парфена подарувала. З Бубели. Взяла їх чи не для Данька. Завеликі, правда. Але річ. Англіцьке сукно… Спіть уже там! — пригримнув на діток.
Підійшов до Прісі, поцілував легенько з дороги у теплі коси. Любив її в дорозі, як ніколи. Дивна особливість дороги…
— А колиска, бачу, порожня?
— Скидуче зілля пила. Бабусі кажуть, що була б то дівчинка.
— Ай–я–яй! Яка втрата! — І раптом: — А як тут сусіди наші?.. Вже думали, певно, що я пропав? Хо–хо!..
Вона голубила Явтушка, як ніби вперше… Відчувала, що піде за ним хоч у безвість. Якби не дітки, то тоді ще, з Йордані, поїхала б із ним.
— А про Соколюків навіщо питати, хіба від них чекати добра, коли брат пішов проти брата. Лук'ян ще й дотепер ходить із рушницею на Данька. І Савку Чибіса з собою бере. Бояться, аби не спалив колгоспу чи ще чого не накоїв. Один ти, Явтуше, на цілому білому світі. Не який там удатний, і стражденний, і нещасний, але мій… Дітки поснули, Вавилон спить, то роздягайся, буду тебе купати з дороги. А штани гарні, аж шелестять, прокляті. Пани дбали про себе…
На ранок у Вавилоні вже знали, що появився Явтушок, але ніхто не чіпав його, ніхто не збирався викривати. Левко Хоробрий сказав, що Явтушок спочине день–другий, помилується на діток, а тоді прийде до колгоспу й разом з усіма стане до сівби. Те саме думав про нього і Лук'ян від сільради. Куди ж подітися Явтушку, коли Пріся вже з ними, з усім добром у кагалі? Вирішили не повідомляти в Глинськ про його повернення. Зглянулися на діток, та й на нього самого, якось незвично й дивно було, що він не вистоює у свята на воротях. Брали до уваги і Явтушкову велику любов до землі, до поля. Для нового колгоспу то був би не зайвий чоловік. Тільки кепсько знали вони його душу…
Розділ десятий
Наступної ночі Явтушок прийшов і розбудив нашого батька. Валахи ще не знали, що він повернувся, тому його візит був несподіванкою для хати. Валахів так багато, що вони не мали потреби замикатися на ніч і з весни до пізньої осені тримали і надвірні, і сінешні двері навстіж. Тому Явтушок появився на порозі, як привид, постояв там і на батьків оклик: "Хто це?" — відповів так, наче він свій у цій хаті:
— Це я, Чорногоре.
— Явтушок?
— Він самий. Хіба не впізнав? — Подумав: "Штани на мені інші, ось чому не впізнав". — Вибач, що так пізно. Не міг інакше…
Гість повернувся і вийшов, а батько, вступивши в чоботи й накинувши свитку, слідом за ним вибрався з хати. Батько дуже шанував Явтушка за щось таке, чого не знаходив ні в кому з вавилонян. Адже з усіх лише він міг завітати якогось вечора і попрохати: "Такий сум на душі, заграй мені що–небудь на кларнеті". Батько діставав кларнет із футлярика і грав для нього одного. Грав лемківські мелодії, імпровізував. Явтушок послухає, просльозиться і йде собі. А батько казав цим глушманам Валахам, що Явтушкова душа чує музику, як рідко чия. Не говорилося про те ні разу, але єднала їх ще ота причетність до Зелених Млинів: обидва на цілий Вавилон мали там родичів, обидва могли податися туди. Ось і тепер вони довго змовлялися на Андріяновш лавочці, батько багатозначно покашлював там, а Явтушок у чомусь гаряче переконував нашого лемка, на якому з деяких пір трималися Валахи. Коли б він піїпов од них, Валахи відразу набрали б зовсім іншого відтінку. Замчище Замойських і розбитий паровик у бур'янах були достатнім свідченням їхніх безглуздих поривань у минулому. А є епохи, які вважають на минуле своїх громадян більше, ніж на їхнш сьогодніїшній день.
Коли батько повернувся з тої змови, всі Валахи в хаті вже спали…
За інших часів батько любив заздалегідь готуватися до цих тридцяти п'яти кілометрів. Ще звечора змащував воза й високо викладав його луговим сіном, старанно перевіряв та лагодив п'ювшорки, натираючи до блиску мідні пряжки, яких було безліч на збруї, і, мабуть, тому наші, може, й незугарні, коненята прибирали звитяжного вигляду. Самих же коней теж начитував, щоб лисніли вранці, як ті мідні пряжки, а за муки, що вони терпіли, давав їм на ніч зайву мірку вівса. До батога на плетенім вишневім пужалні, котрих тепер уже й сліду немає, чіпляв червону китичку і ставав у кутку під образами, як символ селянської безкомпромісності. В ті передмандрові вечори урочистістю наповнювалася наша хата — всі, хто завтра мав опинитись у дорозі, на рябчаку, яким застеляли воза, по черзі вмивались у ночвах, зодягали свіжі сорочки, і, поки батько шепотів перед Миколою Чудотворцем молитву, котра оберігала нас од дядька Андріяна (коли той ще жив), від його дружини та всякої іншої напасті, нам, найменшим, увижалося далеке та вільне царство, в якому суворо і справедливо править дід Чорногор (батько нашого батька). Ми там уже побували кілька раяв, і воно нам дуже сподобалося. Те царство все з хуторів, хати там величезні, довгі, з високими стріхами, у нас коні ходять у шлеях, а там у хомутах, корови там одномасті, червоні, кладовище обнесене непролазним бузком, посеред села, з білою кам'яною каплицею, і є там ще одне диво, ради якого варто їздити за тридцять п'ять кілометрів: попід самісіньку дідову хату з Європи в Азію ходять товарні та поштові поїзди, і кожен паровоз вважає чомусь за потрібне свиснути саме під хатою. Колись, сто чи й двісті років тому, на тих хуторах жили німці–колоністи, але вони не хотіли віддавати своїх синів до російської військової служби, і цар прогнав їх за межі імперії, та за якусь велику воєнну послугу, що й досі тримається в таємниці, покликав з гір на кинуті хутори древній лемківський рід, до якого належав і наш гордий прадід. Коли він опинився тут, то нібито сказав, що тільки тепер розуміє, чому за цю землю з давніх–давен точилися війни.