Додому повертався пізно, натомлений, забрьоханий, похапки вмивався і після вечері не роздягаючись падав посеред хати на помервлений околот, якого Лук'ян уносив із клуні, щоб удосвіта витопити ним піч. "Хоча б роззувся!" — подумки нарікав Лук'ян. Уже з напівсонного ледь стягував чоботи, які потім мив, просушував під комином, а вранці ще й здобрював дьогтем, аби не пропускали води. А проте не було випадку, щоб Данько був тим бодай трішечки розчулений, він сприймав ту послугу, як щось належне. "Ну і вдача в мого братця!" — щоразу кривився Лук'ян, заходжуючись біля чобіт. Обидва обцаси на них були викривлені в один бік — у лівий, а носи зміщені вправо — то від ходьби по Абіссінських горбах, від ходьби в борозні в одному і тому самому напрямку. Як не доглянеш чобіт такому чоловікові, коли б навіть той і не доводився тобі братом.
Лук'ян також не байдикує. Надто в ті дні, коли попри все інше ще випадає пекти хліб, а те трапляється наприкінці кожного тижня. Хліба їдять багато, одному Данькові ледве стачає буханця на день, та ще Фабіян підвечіркує, та й Пріся прибігала позичати хліба мало не через день, а до віддання була зовсім ненадійна…
Запах вечері переповнив хату, прирікаючи на тяжкі муки кота Тирана та Мушку, яка самими більмами зазирала з сіней у прохилені двері. Але про божих тварин цього вечора було забуто, обидва брати не могли з'ясувати для себе ні спільно, ні кожен зокрема, чим скінчиться і як далеко зможе зайти їхній рішенець щодо вавилонської чередниці, рішенець, котрий виник чи не під впливом Мальвиних відвідин. І все ж Лук'ян більше схилявся до того, що третя людина в хаті їм не завадить, ліжко з двома горами подушок, мовляв, все одно стоїть незаймане, а коли людині є де спати, то вважайте, рідний братику, що їй і жити є де, оце тільки що вона дівка і може вчепитися за котрогось із них, за це одне Лук'ян потерпає, але ж хіба ми, братику, не мужчини, хіба ми нездатні владати собою настільки, аби не дозволити собі якесь халеп'я. Данько дивився на все з більшою пересторогою, що й властиво для старшого, навіть натяку на залицяння до Даринки він не потерпить ні за собою, ні за Лук'яном, вони обидва мусять розглядати її тільки як наймичку, а, не приведи господи, не якось інакше. Так собі намовили один одного, намуштрували, а коли полягали спати, то чудно було обом — Лук'яну на лежанці, а Даньку на околоті, що наступної ночі вони вже матимуть співбесідницю — на ліжку, а подушки туманітимуть не там, де зараз, а на скрині, бо ж Даринці стачить одної подушки.
Вранці Лук'ян вигнав до череди Козу–дерезу, їхню невеличку корівку з усмиреним заблокованим телятком, що мало гарні білі ніжки, і не дав Даринці ані свиснути по–хлоп'ячому, ані сказати що–небудь образливе на їхню адресу, а вклонився їй і мовив найввічливіше:
— Даринко, ти знаєш, що ми нині двоє, як два перетки на одній руці, і нема в нас нікого ріднішого за тебе.
Даринка засміялась, у неї був гарний хлоп'ячий сміх.
— Ну ж і рідня ми з вами — через тин навприсядки. Коли вже хочете знати, то нема для вас ніби нікого ріднішого за Прісю. Там і діток, кажуть, половина ваших.
— Пусте, Явтушкові вигадки. Пріся не може стати для нас ближчою, ніж є. А ти можеш, Данько просить, і я прошу.
— Це ж як?
— А так, перебратися до нас на постійно. Ну, як би тобі сказати…
— Наймичкою? — спохмурніла Даринка. — Не діждетесь цього.
— Ні, просто Даринкою.
— Для кого? Для тебе чи для Данька? Тебе я не полюблю, Данька мені страшно. А обидва ви мені навіщо, світ великий, виберу собі, кого схочу, як пора надійде.
— Ось ти яка, Даринко?
Зблиснула очима і пішла, а Лук'ян оторопіло зачинив ворота від того її зловтішного погляду.
Данька вже не було, той не засипав. Лук'ян зодягся тепліше, бо вийшов до Даринки в самій вишиваній сорочці, і лугом пішов на Татарський вал до Фабіяна за порадою. Колись татарви тут полягло тьма–тьмуща, хатина Фабіянова вся в заростях деревію, шипшини і таких дрімучих будяків, яких Лук'ян зроду не бачив. Латка городу вся була в соняхах, теж велетенських, насіння з них випили горобці, що хмарками літали над Вавилоном у всі епохи, порожні голови соняхів були добрим посвідченням Фабіянової прихильності до цих вічних мешканців Вавилона. З віконця його хати було видно Прицьке як на долоні, а з ним іще маловідомі Лук'янові села.
— О боже, як ви високо забралися.
— Колись тут стояла фортеця, а коли кармеліти спалили її, мій пращур склав собі цю хатину. Їй уже років зо триста–чотириста, а то й усі п'ятсот.
Знаючи схильність Фабіяна до перебільшень, Лук'ян не став йому заперечувати, до того ж філософ був зайнятий дуже серйозним ділом: творив розп'яття для прицьківського хреста. Це замовлення він пообіцяв виконати до храмового свята, вже взяв невеличкий завдаток і тепер не може спізнитися. Саме прорізував Синові Господа Бога уста, котрі після страти, як відомо, вже нічого не сказали тлінному людству.
— А сам ти віруєш?
— Можливо, що був такий чоловік. Між іншим, дуже близький до нашого брата, холера б його взяла. Ну, тільки потім апостоли спотворили цей образ. Взагалі, Лук'яне, нема нічого страшнішого за апостолів. Вони все перебільшують і все перекручують. Більше остерігайся апостолів, ніж самих богів. Ти нічого не захопив із собою? Бо так мені ліньки сходити вниз.
Лук'ян виставив на верстак пляшку, поклав граночку сала і гарний окраєць хліба з учорашньої випічки. Фабіян негайно припинив боготворення, знайшов чарочки в старенькому миснику, і недовершений Син Господній міг тільки позаздрити на їхній сніданок, за яким, серед безлічі світових проблем, знайшлося місце і для Даринки. Фабіян погодився взяти дівку на себе, бо знав, що має майже містичний вплив на скривджених та необлаштованих.
Цього ж таки вечора Фабіян піднявся з Татарського валу до вітряків, тут уже стояв його цап, мрійливий та замислений, чекав на череду, що здіймала куряву і здалеку скидалася на татарські полки — надто дружними порядками йшли вівці.
— Де тиняєшся, ледащо? — запитав Фабіян, на що, певна річ, відповіді не одержав, в очах цапа був лише пустотливо–запобігливий вираз, яким цап благав не заважати йому виконати свій обов'язок: очолити череду і привести її в село тим велично–урочистим кроком, на якому розуміється лише він один серед тієї бездушної раті.