"Я побачу, як це трапиться; я побачу, як рухоме Теперішнє підчепить це стаціонарне майбутнє і потягне його за собою, як оті гаки на рухомих експресах колись хапали мішки з поштою зі стовпів Поштової служби, що стояли вздовж залізничних колій у маленьких, сонних містечках глибокого півдня і заходу. Я побачу, як сам час розквітне, наче троянда літнім ранком".
– Тримаймося, – пробурмотів Боб. – Може бути ривок.
І вже за крихту секунди Браян відчув поштовх – і не тільки ногами, струс перебіг крізь усе його тіло. В ту ж саму мить немов якась невидима рука сильно штовхнула його прямо в центр спини. Він хитнувся вперед, відчувши, що Лорел також похитнулася разом із ним. Алберту довелося вхопити Руді, щоб утримати його від падіння. Схоже, сам Руді зовсім цього не зауважив, широчезна, дурнувата посмішка плавала на його обличчі.
– Дивіться! – ахнула Лорел. – Ох, Браяне, дивіться!
Він подивився… і дихання зупинилося йому просто в горлі.
Посадковий зал заповнили привиди.
Ефемерні, прозорі фігури перетинали в різних напрямках широкий зал: помахували портфелями чоловіки в ділових костюмах, ходили жінки в гарному дорожньому вбранні, підлітки в "лівайсах" і в майках з принтами рок-гуртів. Він побачив батька-привида, який веде двох дітей-привидів, а крізь них він бачив інших привидів, які сиділи в кріслах, читали прозорі числа "Космополітена", і "Ескваєра", і "Ю Ес ньюз енд ворлд ріпорт". А потім у ті фігури, ущільнюючи їх, серіями кометних спалахів почали ринути кольори, а безтілесні лункі голоси звелися до прозаїчного стереогамору реальних людських голосів.
"Летючі зірки, – подумав Браян зачудовано. – Тільки летючі зірки".
Коли відбулася ця зміна, ті двійко дітей виявилися єдиними, хто дивився прямо на людей, які врятувалися з рейсу №29; ці двоє дітей були єдиними, хто побачив, як на тому місці, де за секунду до цього була тільки стіна, з'явилися четверо чоловіків і дві жінки.
– Тату! – вигукнув маленький хлопчик, смикаючи батька за праву руку.
– Татусю! – вимагала маленька дівчинка, тягнучи за ліву.
– Що? – спитав батько, кинувши на них нетерплячий погляд. – Я шукаю вашу матір!
– Нові люди! – сказала дівчинка, показуючи на Браяна і замурзаний квінтет його пасажирів. – Подивись на нових людей!
Чоловік на мить затримав погляд на Браяні з його товаришами, і губи в нього нервово напружилися. "Це через кров", – припустив Браян. Він, Лорел і Бетані… всі пережили кровотечу з носа. Той чоловік міцніше стиснув долоньки своїх дітей і потягнув їх швидко геть.
– Так, чудово. А тепер допоможіть мені шукати вашу матір. Яким же це виявилося безладом.
– Але їх не було там раніше! – запротестував хлопчик. – Вони…
А потім ця трійця зникла серед метушливого натовпу.
Браян глянув на монітори, відзначивши, що зараз 4:17 ранку.
"Забагато людей тут, – подумав він. – І, не маю сумнівів, я знаю чому".
Немов на підтвердження, вгорі ввімкнувся динамік:
"Всі рейси східного напрямку з Лос-Анджелеського міжнародного аеропорту й надалі затримуються через аномальні атмосферні явища над пустелею Могаве. Ми вибачаємося за ці незручності, але просимо вашого розуміння й терпіння, поки ці заходи безпеки залишаються в силі. Повторюю: Всі рейси східного напрямку…"
"Аномальні атмосферні явища, – подумав Браян. – О, авжеж. Найдивовижніше збіса атмосферне явище у світі".
Лорел обернулася до Браяна, дивлячись угору, йому в обличчя. Сльози стікали в неї по щоках, і вона не робила жодної спроби їх витерти.
– Ви її чули? Ви чули, що сказала та маленька дівчинка?
– Так.
– Так от хто ми є, Браяне? Нові люди? Ви гадаєте, ми ними є?
– Я не знаю, – сказав він. – Але за відчуттями саме так.
– Це було чудово, – мовив Алберт. – Боже мій, це було найчудовішим з усього.
– Повний ульот! – щасливо крикнула Бетані, а потім знову почала виляскувати долонями ритм "Гайда".
– Що ми тепер робитимемо, Браяне? – запитав Боб. – Є якісь ідеї?
Браян окинув поглядом загачену людьми посадкову зону і сказав:
– Думаю, я хочу вийти надвір. Подихати трохи свіжим повітрям. І подивитися на небо.
– А чи не варто нам повідомити якісь інстанції про те, що…
– Повідомимо, – сказав Браян. – Але спершу небо.
– А може, щось з'їмо по дорозі? – з надією запитав Руді.
Браян розсміявся:
– Чому ні?
– У мене годинник зупинився, – сказала Бетані.
Браян подивився собі на зап'ястя і побачив, що його годинник зупинився також. У всіх у них годинники зупинилися.
Браян зняв свій, кинув його байдуже на підлогу й обійняв за талію Лорел.
– Давайте звалимо звідси, – запропонував він. – Хіба що, може, хтось з вас бажає чекати наступного рейсу на схід?
– Не сьогодні, – сказала Лорел, – але скоро. Аж до самої Англії. Там живе один чоловік, з яким я мушу побачитися у… – якусь жахливу мить їй не давалася та назва, але потім прийшла. – У Флутінгу, – сказала вона. – Спитайте будь-кого на Центральній вулиці. Старші люди досі звуть його головою.
– Про що це ви кажете? – перепитав Алберт.
– Про стокротки, – промовила вона і розсміялася. – Гадаю, я кажу про стокротки. Ходімо… пішли звідси.
Боб дико усміхнувся, оголивши немовлячі ясна:
– Що стосується мене, то наступного разу, коли мені знадобиться потрапити в Бостон, думаю, я скористаюся потягом.
Лорел підштовхнула ногою Браянів годинник і запитала:
– Ви певні, що він вам не потрібен? Він ніби дорогий.
Браян усміхнувся, похитав головою і поцілував її в лоб. Запах її волосся був дивовижно ніжним. Браян почувався краще, ніж просто добре; він почувався відродженим, кожен дюйм його був новим, і свіжим, і нетаврованим цим світом. Фактично, в нього було таке відчуття, що якщо він розведе руки, то полетить без допомоги двигунів.
– Зовсім не потрібен, – відповів він. – Я знаю, що зараз за час.
– О? І який же це час?
– Зараз половина після…[185]
Алберт поплескав його по спині.
Вони гуртом полишили посадковий зал, прокладаючи собі звивистий шлях крізь дражливі скупчення затриманих пасажирів. Чимало здивовано дивилися їм услід, і не тільки тому, що дехто з них, очевидно, нещодавно пережив носову кровотечу, чи тому, що вони, сміючись, проходили повз так багацько розсерджених, обтяжених проблемами людей.