– Легше, – повторив Нік. – Заспокойтесь, Браяне, і поясніть мені, що ви маєте на увазі, кажучи "собака не дзявкне".
– Я маю на увазі Денверський центр управління авіаруху! – вигукнув Браян. – Цього собаку! Я маю на увазі аварійну службу Федерального управління! Цього собаку! "ЮНІКОМ", і цього собаку також! Я ще ніколи…
Він клацнув іншим перемикачем:
– Ось, – сказав він. – Оця смуга в короткохвильовому діапазоні. Вони мусили б тут скакати одне через одного, як ті жаби на гарячому хіднику, але я не можу жодного лайна вловити.
Він клацнув іншим тумблером і скинув очі на Ніка й Алберта Кавснера, який уже підібрався впритул.
– Нема радіомаяка з Денвера, – мовив він.
– Що значить?
– Що значить, у мене нема радіозв'язку, я не приймаю сигналу Денверського навігаційного маяка, а всі мої прилади показують, що все в повному шоколаді. Що є сущим лайном. Мусить бути.
Жахлива думка почала зринати йому в мозку, неначе розпухлий труп потопельника, що спливає на поверхню річки.
– Гей, хлопче, поглянь-но крізь вікно. З лівого борту літака. Скажи мені, що ти бачиш.
Алберт Кавснер подивився. Дивився він довго.
– Нічого, – промовив він. – Зовсім нічого. Тільки останні з відрогів Скелястих гір і початок рівнин.
– Жодних вогнів?
– Жодних.
Браян підвівся на рівні, ноги вчувалися слабенькими, кволими. Він довго простояв, дивлячись униз.
Нарешті Нік Гопвел тихо запитав:
– Денвера нема, чи не так?
Зі штурманської мапи і навігаційних індикаторів на приладовій панелі Браян знав, що вони зараз мусять летіти менш ніж за п'ятдесят миль південніше Денвера… але бачив під ними тільки темний, без якихось виразних ознак краєвид, що означав початок Великих рівнин.
– Так, – сказав він. – Денвера нема.
8
На мить у кабіні повисла повна тиша, а потім Нік обернувся до гальорки, яка наразі складалася з Алберта, чоловіка в обстріпаному спортивному піджаку і тієї дівчини. Він жваво поплескав у долоні, на манер виховательки дитячого садка. А коли він заговорив, то й тон у нього був такий же:
– Добре, люди! Повертайтеся на свої місця. Гадаю, нам тут потрібно трохи тиші.
– Ми поводимося зараз тихо, – заперечила дівчина, і то досить резонно.
– Мені здається, цей джентльмен має на увазі не так тишу, як певну приватність, – мовив чоловік в обстріпаному спортивному піджаку. Він говорив виваженим тоном, але його делікатні, стривожені очі не відривались від Браяна.
– Це саме те, що я мав на увазі, – погодився Нік. – Прошу?
– З ним усе буде гаразд? – спитав стишено чоловік в обстріпаному спортивному піджаку. – Вигляд у нього доволі пригнічений.
Нік відповів таким же конфіденційним тоном:
– Так. З ним усе буде гаразд. Я про це подбаю.
– Ходімо, дітки, – промовив чоловік в обстріпаному спортивному піджаку. Одною рукою він обійняв за плечі дівчину, а другою – Алберта. – Ходімо назад, сядемо. У нашого пілота тут є що робити.
Їм не було конче потрібно притишувати свої голоси, настільки Браян був занурений у своє. Як та риба, що годується в ручаї в той час, як над нею пролітає зграйка птахів. Шум може її сягнути, але, звісно, вона не надає йому жодного значення. Браян заклопотано перебирав радіочастоти, перемикаючись з одного навігаційного контактного пункту на інший. Але марно. Ні Денвера; ні Колорадо-Спрингз[80]; ні Омахи. Усі зникли.
Він відчував, як піт, наче сльози, струменить йому по щоках; відчував, як сорочка прилипає йому до спини.
"Мабуть, я тхну, як свиня, – подумав він. – Або як…"
Та тут йому стрельнуло натхнення. Він перемкнувся на частоту військової авіації, хоча правила строго забороняли йому таке робити. Стратегічне авіакомандування фактично володіє Омахою[81]. Їх не може не бути в ефірі. Вони можуть наказати йому забиратися нахер з їхньої частоти і, ймовірно, погрожуватимуть подати на нього рапорт у Федеральне управління цивільної авіації, але Браян усе це прийме з радістю. Можливо, він буде першим, хто повідомить їм, що ціле місто Денвер поїхало десь у відпустку.
– Центр управління ВПС, Центр управління ВПС, це "Американська гідність", рейс 29, у нас тут проблема, тут велика проблема, ви мене чуєте? Прийом.
Жоден собака і тут не дзявкнув також.
От тоді-то Браян відчув, як дещо – щось на кшталт зсуву – зрушує в самісінькій глибині його мозку. Саме тоді він відчув, як уся структура його впорядкованого мислення починає повільно сповзати до якоїсь темної безодні.
9
Тоді Нік Гопвел ущипнув Браяна, високо на плечі, біля шиї. Браян здригнувся в кріслі, скрикнувши ледь не вголос. Повернувши голову, він побачив обличчя Ніка менш як за три дюйми від власного.
"Зараз він вхопить мене за ніс і почне його викручувати", – подумав Браян.
Нік не вхопив його за ніс. Він заговорив зі спокійною наполегливістю, не відриваючись своїми очима від очей Браяна.
– Я бачу певний вираз у ваших очах, друже мій… але мені не обов'язково було побачити ваші очі, аби зрозуміти, що він там є. Я чую достатньо у вашому голосі, бачу по тому, як ви сидите в кріслі. А тепер послухайте мене, і слухайте добре: паніку заборонено!
Браян тупився в нього очима, закляклий перед цим синім поглядом.
– Ви мене розумієте?
Браян заговорив з великим зусиллям:
– Ніку, людям не дозволяють заробляти собі на життя тим, чим заробляю я, якщо вони панікери.
– Я це знаю, – кивнув Нік. – Але тут унікальна ситуація. Ви мусите пам'ятати, між іншим, що в нашому літаку з десяток чи більше пасажирів і ваша робота залишається тою ж, що й завжди: цілісінькими доставити їх на місце.
– Не треба мені розповідати, в чому сенс моєї роботи, – огризнувся Браян.
– Боюся, я вже це зробив, – сказав Нік. – Але зараз вигляд у вас на сто відсотків кращий, з полегшенням це кажу.
З Браяном сталося більше, ніж просто покращився вигляд; він почувався краще. Нік встромив йому шпильку в найчутливіше місце – у почуття обов'язку.
"Саме туди він і цілив мене вколоти", – подумав Браян.
– А чим ви заробляєте собі на життя, Ніку? – спитав він на дрібку тремтячим голосом.
Нік закинув назад голову і розсміявся:
– Помічник аташе, Британське посольство, приятелю.
– Рябої кобили сон.
Нік знизав плечима:
– Ну… так написано в моїх документах, і я вважаю, це достатньо добре. Якби там повідомлялося щось додатково, гадаю, там було б написано: механік Її Величності. Я налагоджую те, що потребує налагодження. На даний момент – вас.