Кінь ступав по блакитному мілководдю, під колісьми хлюпала вода, ніби поверталося дитинство, коли Ладимир з ранньої весни босоніж гейсав по калюжах. На березі улоговини білий, з рожево-синім, підмороженим гребенем півень бив крильми — од його крил легенько брижило в березі небо. Дочка пташниці, школярка, бігла з хворостиною в руках від обгородженого металевою сіткою дворища до півня. Ладимир, дражнячись, кликав її Гапкою. — Гапко, а, Гапко, винеси яйце — закусити.
— У мами просіть.
— А де мама?
— Обідає.
— Ну, винеси, бо... півня строщу. З гребенем і хвостом...
Дівча засміялося, побігло в курник і принесло яйце.
Яйце було тепле, тільки-но з-під курки, а може, нагрілося в долоні.
Він стукнув яйцем об гайку на полудрабку. Білок тік по темних, скоринистих, наче добре підгнічений хліб, пальцях Ладимира, а в білій чашечці яйця гойдався, ніби віддзеркалене сонце, жовток. Він перехилив жовток разом з крихітним сонечком, що блиснуло у вічі, до рота, ковтнув, не розчавлюючи язиком, а шкаралупу кинув на моріг. Кури білим полум'ям шаснули з-під сітки і вмент склювали.
— А тікай, Гапко, бо й тебе з'їм.
Дівча мовчки, зосереджено зирило на нього.
— Був я в такому віці, як ти, може, трохи старший роками і повзав по мінному полю, що його німці супроти партизан настелили за селом, по кукурудзу. Міни снігом занесло, зверху сніг підморозило, повзеш, розпластавшись, наст під тобою похрускує, і не знаєш, чи не шпорхнеш наступної миті до самої землі та не злетиш у небо, зачепивши міну, а повзеш, бо голод не тітка. Багато разів я так повзав, як батька поліцаї забрали, а мати хвора лежала. Кукурудзяне поле під лісом було. А завесніє — щавель зубами січемо цілісінькі дні, живіт зробиться наче бубон, хоч марші награвай. А якось мені пощастило, — Ладимир посміхнувся крізь холод на лиці. Йому вже пекло, вже піднімався з дна пам'яті і важко клубочів у душі туман. — Десятерко яєць у бур'янах під тином знайшов. Насиджені вже яйця — квоктуху зігнав. Так я їх тамечки ж, під тином, усі десятерко і випив. Ох, і наївся, ніколи доти так не наїдався. А вони, ті яйця, були дуже ползительні, бо в кожному уже по курчаткові сиділо, трохи не в пір'ї курчатка. Коли жував, кісточки па зубах похрускували, наче м'ятні конфети по вісімнадцять копійок сто грамів... Дівча повернулося і побігло до курника, високо підкидаючи ноги в блискучих гумових чобітках. Ладимир сіпнув віжки. Біля телятника вйпряг коня і подався додому, хоч ще мусив їхати по силос.
Коли випивав, робота збриджувала йому. Він жив у Рогу, сільській околиці, якою Пакуль наступав на луки, і багнюка тут була ще в'язкіша, а що йшов повільно, то вона засмоктувала чоботи, і Ладимир, вириваючи ногу з ковдобини, заточився і був би упав, якби не тин. По той бік благенького тину, — на паркан ще не розжився, — на белебні стояла його хата, мурована фортеця на три кімнати з кухнею, коридором та верандою, біла, наче виліплена з сиру. Чолова стіна, вимита, сріблилася під ясним сонцем. Торік до Дня Перемоги у село завезли срібної фарби — підновити надгробки на солдатськім цвинтарі. Ладимир випив з комірником, і той поділився залишком фарби. Він посріблив вид щойно збудованого будинку, а фронтони розмалював у синє, і не було в Пакулі хати гарнішої, ніж Ладимирова.
Галька добілювала причілкову стіну, стіна, паруючи, вочевидь висихала, і крейда проступала крізь вогкість блакитнуватою, небесною білизною. Мати сапала стіну хліва, перелицьованого із старої хати. Шпарунки сипалися з-під сапки на засиджену курми призьбу.
Він хряснув хвірткою і пішов по стежці до хати, раз у раз заточуючись. Галька вийшла з-за причілка йому назустріч, її лице було сіре, наче щойно поквацяне пензлем і ще не встигло висохнути, по щоках котилися сльози та падали у відро з білилами, але сльози ті були не жалісливі й пробачливі, як два дні тому, коли він заявився додому геть безголовим і трохи землі не їв, що це уже востаннє, а недобрі, злі. Так плакала вона взимку, коли везла його на санчатах від лавки, ковзаючись на слизькій вулиці і пере-чеплюючись об людські погляди.
— Боженьку ж мій, знову серед білого дня нажлуктився... — простогнала од хліва мати.
— Іди від нас, куди очі бачать, іди, — тихо сказала Галька, — стерво погане...
Він замахнувся з плеча, але трохи не впав і ухопився за одвірок. Діти дивилися з присмерків коридора страхополоханими очима.
— Тільки підійди — так відром пику і роз'юшу! — спалахнула Галька і раптом закричала крізь сльози на весь куток: — Корявий! Корявий!
Він змінився на виду, згорбів і, витираючи плечима стіну, поплентався в хату. Підлогу недавно помили, і через кімнати до столів, ліжок та печі стелилися доріжки з газет. Він намагався ступати твердо і щедро розбризкував по ряботинню газетних літер балабухи вуличного багна. У світлиці натиснув на вмикач телевізора. Корявим його дражнили в дитинстві. Ладимир збирав залізяччя й кістки і відвозив тачкою заготівнику, маючи з того якусь копійку на зошити та книжки для братів, а собі на махорку, він навчився біля пастухів смалити самокрутки. Залізяччя після війни було багато, а особливо цінувалися в заготівника кістки. І насиджені яйця, про які розказував дочці пташниці, Ладимир знайшов не під тином, а скоро по війні у видолку біля колгоспного курника, де збирав кінські скелети — здохлих колгоспних коней варили курям, а кістки викидали в рівчак. Дитинство його пахло здохлятиною, і Ладимирові здавалося, що він досі від того запаху не одмився.
По телевізору нічого не показували. Він згадав, що досі не обідав, і гукнув у прочинене вікно:
— Матка, їсти насипай!
По обіді відчув, як з голови потроху вивітрюється хміль. Але тепер він боявся тверезості, боявся пробудження. Прийшла листоноша, принесла газету, листа від братеника, найменшого, і посилочку — матері та Гальці по хустці прислав до свят. Добрі хустки, у квітах, закордонні. Брат і без того був дуже вчений, а тепер учився на щось більше. І два інші Ладимирові брати довчилися. Усіх трьох їх Ладимир, найстарший, у люди вивів. Хоч на скільки там років старший? А так уже склалося, що за батька їм був. Минулого літа з'їхалися, двоє на власних машинах, коньяків там різних понавозили — хоч купайся, Ладимир. Пив Ладимир, гуляв, поки брати гостювали, а що не допив, те Галька приховала, для гостей береже.