Сни розбігаються врізнобіч, вона пробуджується і вже не може заснути. Небо світліє, блякнуть зорі, над джунглями палають барвисті заграви. Ліс знемагає і клекотить тисячами голосів, понад рікою стелеться розмаїта луна. На деревах скачуть казкові папуги, граються мавпи, понад пишними квітами витають, ніби мініатюрні психеї, небачені метелики. Гіпатія забуває про своє горе, на якусь мить завмирає, причарована багатою містерією природи, вічної матері життя, а потім знову йде далі, далі, понад берегами…
Все вище палюче сонце. Важко дихати, парке повітря розриває легені. Гіпатія знеможено відпочиває в затінку, біля води. Мимо пропливає на човнику якийсь хлопчик з тризубцем в руках. Він пильно дивиться в зеленаву глибінь води, вичікуючи здобич. Побачивши загорнуту в покривало жінку, він наближається, щось промовляє тоненьким голоском. Гіпатія його не розуміє, відкриває обличчя і прислухається. В очах дитини вираз жаху і жалю, огиди нема. Він показує на човника, пропонує сідати, і хвиля розчулення заливає змучене серце еллінки.
Вона перебирається в хистку посудину, сідає спереду, і хлопчик поволі везе її на той бік, вміло тримаючи весло в тонесеньких, як очеретинки, руках.
Опинившись на протилежному березі, Гіпатія почала ритися в сарі, щоб знайти якусь монету. Хлопчик залопотів щось, заперечливо похитав головою і поплив знову. Сльози покотилися по щоках дівчини, в душі з’явилася полегкість. Ні, ні, хай живе і буде благословенна земля, бо на ній є діти, які дивляться в глибину серця, а не на потворну форму, і їм доступний жаль та співстраждання!
Еллінка обережно схилилася над дзеркалом ріки. Що ж вона заподіяла собі? Невже, справді, ніжне обличчя стало лиховісним образом?
Вібруючий відбиток заспокоївся, і Гіпатія скам’яніла від болю і туги. Так, так, нічого дивного нема: на неї тепер страшно глянути навіть гієні, не те що людині. Чорно-багрові струпи всіяли щоки, зморщилася шия, на чолі з’явилися горбики бородавок і прищів.
Вона відійшла від води, сіла на землю і заплакала. Плакала довго і невтішно — без дум, без міркувань, як дитя. Потім відчула полегкість, вхопивши просту думку, а чого вона бродить серед чужого, байдужого світу? Чи не краще покінчити з даремними мандрами? Підійти до води, пірнути — і все. Так просто і легко. Прозора хвиля прийме її в супокій, в одвічну лагідність, зніме бентежність, потворність, шукання…
Гіпатія підійшла до берега, постояла, дивлячись на журливий потік. Хвиля тихенько співала, жебоніла, плюскала довкола камінців, безтурботно гралася з землею, з небом, з повітрям. І раптом еллінка відчула — ні, не слід зупиняти потоку життя! Це насилля! Навіть вода, насильно зупинена, рве греблі, руйнує загати і скелі! Треба знайти природний вихід з тісних берегів життя… Треба знайти…
З’явилися перед нею засмучені очі батька, замайоріли в просторі ніжно-сріблясті хащі олив, вирізьбилися в небі пам’яті білосніжні стіни Александрії. Ой, як хочеться бодай одним оком глянути на рідні береги, почути слово любих людей, походити там, де вона бувала з коханим…
Іти, йти, прагнути до кінця… Хай веде її доля, яка б вона не була…
Знову палючі, кам’янисті стежки. Самотина серед людей.
Минають дні. Ночі.
Сандалії розбиваються на скелях. Вона підв’язує їх стьожками, одірваними від сарі. Перетирається і те штучне взуття. Гіпатія мандрує боса. Грубішають ноги, вкриваються пилом. Вже нема чого їсти, тіло слабне, а вона не може підійти до людей, попросити.
Одного вечора еллінка злягла під стіною храму в якомусь місті, не могла встати. Було байдуже, було. легко. Люди проходили мимо, ніхто не звертав на неї уваги, дехто опасливо заглядав під покривало і хутенько одходив убік. Гіпатія дрімала в якомусь забутті. Палило вуста від спраги, але втома пересилювала, хвилі забуття несли її в море спокою.
Зненацька щось холодне і ніжне торкнулося лиця. Вона розплющила очі. Біля її обличчя похитувалася голова кобри — великої й страшної змії. Еллінка відчула, як волосся на її голові заворушилося, проте страху не було. Вона лише здивувалася: звідки тут змія, чому?
Кобра тримала в роті невеликий плід манго, тикала ним в руку Гіпатії. Дівчина усміхнулася: ну, звичайно, це сниться. Невже в цій країні гади щиріші від людей?
Вона підвела погляд угору. Недалеко від неї, під грубезною колоною, сидів цілком голий чоловік, вкритий лише власною бородою, що лягала йому аж до коліна. Тіло його було худе, наче аж видублене, проте жилаве і сильне. Чорні очі пронизливо дивилися на еллінку, усміхалися підбадьорливо.
"Бери плід", — почула вона голос. Чи то їй здалося?
Кобра невідступно похитувалася перед її лицем. Дівчина взяла манго від неї, все ще не вірячи, що це наяву, посмоктала живлючого соку. В голові прояснилося, вона побачила, як змія тихенько поповзла до господаря.
Люди проходили неподалік, побожно поглядали на голого чоловіка, а він не звертав уваги ні на кого, а лише пильно дивився на Гіпатію. "Хто він? Чого хоче від мене?" — думалося дівчині.
Спадала жара. Денна спекота змінилася вечірньою прохолодою, а незнайомий сидів під колоною непорушно, і очі його випромінювали спокій і волю.
В темряві спалахнули смолоскипи, юрби молільників рушили до яскраво освітлених храмів. Вогні в небі, вогні на землі. Гіпатії здалося, що вона пливе серед ріки грайливих іскор і вони плетуть мереживо казки та пісні, бо ось вже чутно звідусюд дивні, містичні мелодії, вони захоплюють її в полон, несуть у світ чуда і небувалості, тривожать серце неспокоєм.
Голий чоловік, нарешті, поворухнувся, дав Гіпатії якийсь знак. Вона не збагнула, запитливо дивилася на нього.
Він звівся на весь свій гігантський зріст, чорна хвиля бороди овіяла його мерехтливою тогою. Заворушилася й кобра, яка досі дрімала.
Чоловік зробив крок, кивнув еллінці:
— Ходімо!
Вона мимоволі запитала:
— Куди?
Він усміхнувся напрочуд ніжною, дитячою посмішкою, відповів на запитання запитанням:
— А хіба не однаково?
— Ти знаєш еллінську мову? — вражено прошепотіла дівчина.
— Я знаю воду океану, — загадково сказав невідомий. — Ти теж з тих вод. Ти прекрасна…
— Ти смієшся? — спалахнула еллінка від образи і подиву.