Вона тепер мугикала для себе якусь пісеньку, але раптом замовкла, залишивши ганчірку між відром і підлогою, ніби несподівано згадала про мою присутність позад неї.
Вона обернулася, її обличчя було стомлене, а очі блищали, й похитала головою.
– Як це могло статися? Я не розумію. Вони сказали мені, що змінити тебе неможливо.
– Вони зробили мені операцію, і це змінило мене. Я тепер знаменитий. Про мене знають у всьому світі. Я розумний тепер, мамо. Я можу читати й писати, і я можу…
– Слава Богу, – прошепотіла вона. – Мої молитви – усі ці роки я думала, Він не чує мене, але Він чув мене й лише чекав зручного часу, щоб здійснити Свою волю.
Вона витерла обличчя фартухом і, коли я обняв її рукою, заплакала в мене на плечі. Весь біль минув, і я був радий, що прийшов.
– Я повинна всім розповісти, – сказала вона, всміхаючись, – усім учителям у школі. О, побачив би ти, якими будуть їхні обличчя, коли я їм скажу. Й усім сусідам. І дядькові Герману – я повинна розповісти дядькові Герману. Він буде такий задоволений. І зачекай, поки прийдуть додому твій батько і твоя сестра! О, вона буде така щаслива побачити тебе. Ти собі не уявляєш.
Вона обняла мене, збуджено розмовляючи, снуючи плани нового життя, яким ми станемо жити всі разом. Я не мав мужності нагадати їй, що більшість учителів, які знали мене з дитинства, покинули цю школу, сусіди давно роз'їхалися, дядько Герман помер багато років тому, а мій батько покинув її. Кошмар недавніх років завдав би їй великого болю. Я хотів, щоб вона всміхалася й почувалася щасливою. Уперше за своє життя я примусив її всміхнутися.
Потім на короткий час вона замислено замовкла, ніби пригадавши щось. Я мав відчуття, що її розум хоче податися в мандри.
– Ні! – скрикнув я, повертаючи її до реальності. – Стривай, мамо! Є одна річ, яку я хочу залишити тобі, перш ніж піду.
– Підеш? Ти не можеш тепер звідси піти.
– Я повинен піти, мамо. У мене багато справ. Але я тобі напишу, надішлю гроші.
– Але коли ти повернешся?
– Я ще не знаю. Але перш ніж я піду, я віддам тобі це.
– Журнал?
– Не зовсім. Це науковий звіт, який я написав. Дуже технічна стаття. Поглянь, вона називається "Ефект Елджернона–Гордона". Ідеться про моє наукове відкриття, тому мене внесли до заголовку. Я хочу, щоб ти зберігала копію цього звіту й могла показати людям, що твій син тепер принаймні не опудало.
Вона взяла статтю й подивилася на мене зі страхом.
– Тут і справді твоє прізвище… Я знала, що це станеться. Я завжди казала собі: коли-небудь так буде. Я робила все, що могла. Ти був надто малий, щоб пам'ятати, але я намагалася. Я всім казала, ти підеш до коледжу, станеш професіоналом і залишиш свій знак у світі. Вони сміялися, але я їм це казала.
Вона всміхнулася мені крізь сльози, а за мить уже на мене не дивилася. Вона підняла ганчірку й почала мити одвірок навколо дверей на кухню, мугикаючи – щасливішим голосом, подумалося мені, – наче уві сні.
Собака знову загавкав. Зовнішні двері відчинилися й зачинилися й чийсь голос гукнув:
– Окей, Наппі. Окей, це я.
Собака збуджено стрибав перед дверима спальні.
Я розлютився, що мені довелося тут затриматися. Я не хотів бачити Норму. Ми нічого не мали сказати одне одному, й мені не хотілося зіпсувати свій візит. Задніх дверей тут не було. Можна було хіба що вилізти крізь вікно на заднє подвір'я, а там перелізти через паркан. Але хтось міг прийняти мене за злодія.
Коли я почув, як обертається ключ у дверях, я прошепотів матері – сам не знаю навіщо:
– Норма прийшла.
Я доторкнувся до її руки, але вона мене не почула. Вона була надто заклопотана мугиканням до себе і миттям дерев'яного одвірка.
Двері відчинилися. Норма побачила мене й спохмурніла. Спочатку вона мене не впізнала – було тьмяно, електричне світло не було увімкнуте. Поставивши на підлогу крамничну торбину, яку вона несла, вона увімкнула світло.
– Хто ви?
Але, перш ніж я встиг відповісти, вона затулила долонею рот і впала спиною на двері.
– Чарлі! – сказала вона так само, як моя мати, видихнувши повітря. І вона мала такий самий вигляд, який колись мала моя мати: тонкі гострі риси, схожа на пташку, гарненька. – Чарлі! Господи, який шок! Ти міг би знайти мене й попередити. Міг би зателефонувати. Я не знаю, що сказати… – Вона подивилася на матір, яка сиділа на підлозі поблизу зливальниці. – Із нею все гаразд? Ти не надто її приголомшив?
– Вона отямилася на короткий час, і ми поговорили.
– Я рада. Вона не дуже пам'ятає, щó з нами було в минулому. Причина – її старечий вік. Доктор Портмен хоче, щоб я віддала її до старечого притулку, але я не можу цього зробити. Я не можу уявити її собі в одному з цих закладів. – Вона відчинила двері до спальні, щоб випустити собаку, й, коли він вистрибнув і радісно заскавучав, взяла його на руки й обняла. – Просто не можу зробити це зі своєю рідною матір'ю. – Потім вона невпевнено всміхнулася мені. – Але який сюрприз. Я ніколи про це не мріяла. Дай-но мені подивитись на тебе. Я ніколи тебе не впізнала б. Зовсім інший. – Вона зітхнула. – Я рада бачити тебе, Чарлі.
– Справді? Я не думав, що ти захочеш побачити мене знову.
– О, Чарлі! – Вона взяла мої руки у свої. – Не кажи так. Я рада бачити тебе. Я тебе чекала. Я не знала, коли саме, але була впевнена, що одного дня ти прийдеш. Відтоді як прочитала про твою втечу з Чикаго. – Вона відхилилася назад, щоб подивитись на мене. – Ти не знаєш, скільки я про тебе думала, намагаючись угадати, де ти є і що ти робиш. Аж поки до нас прийшов професор – коли це було? У березні? Лише сім місяців тому? Я не думала, що ти досі живий. Мати сказала мені, що ти помер у притулку Воррена. Я вірила у це всі ці роки. Коли вони сказали мені, що ти живий, і вони потребують тебе для експерименту, я не знала, як мені бути. Професор… Нему? – так його звуть? – не дозволив мені побачитися з тобою. Він боявся зіпсувати тобі настрій перед операцією. Та коли я прочитала в газетах, що операція мала успіх і ти став генієм, – о, ти собі не уявляєш, як мені було прочитати таку новину!
Я розповіла про це людям у моєму офісі й дівчатам у моєму бридж-клубі. Я показала їм твою фотографію в газеті і сказала, що одного дня ти нас навідаєш. І ти нас навідав. Ти справді приїхав побачитися з нами. Ти нас не забув.