Квітень у човні

Сторінка 19 з 24

Бічуя Ніна

Бруньки — це помітити легко, — бруньки майже готові розкритися, аби тільки вже не було морозу, — бідкаються діти, бо все пропаде, усе замерзне, шкода буде, правда?

Та що там бруньки — раптом над муром, мов святковий подарунок, великий кущ — весь у світло-жовтому пір'ячку, це вже майже листочки, це вже зовсім, весна, бо тут і мур теплішим здається, і тротуар аж білий, а над тим усім — сонце і хтось сміється.

— А в Сусанни веснянки — це теж весна, правда?

Ми дивимося на дівчинку — а в неї справді на носику сонячні веснянки, такі веселенькі, дрібні, вони потім розпливуться суцільними плямами, а поки що зовсім дрібні, і вся вона світиться, смішні нерівні зуби біліють і ще більше освітлюють дитяче обличчя, вона немов притягнула до себе всі перші й найтепліші сонячні промені, вона вся купається у них, виблискує чисто вимите руденьке волосся, і вона говорить: "Ой, мамо, як добре! Ой, мамо!"

І це_звернене ні до кого слово, бо дівчинка нікого вже віддавна не може так назвати й покликати — гострим болем озивається у мені, і хочеться обняти це руде дитинча, і хочеться, щоб воно завжди могло з таким захватом говорити—як добре!

Підлітки й навіть трохи старші вже полишили вдома шапки, хустинки й капелюхи, усім хочеться свободи, веселі голови — русяві, чорняві, натуральні, фарбовані, — байдуже, головне — веселі, під вітром, ще не дуже тепло, але ж поки дочекаєшся... І так добре відчути цей вітер, весняний, різкуватий навіть часом від нього аж скроні ломить, але ж і чекаєш на нього, мов на радість, яка обов'язково мусить з'явитися у свій точно визначений час.

Я майже переконана, що десь тут — мій син, не знаю, з ким він, але ж таки десь тут, мені й хочеться, і не хочеться зустріти його, бо я боюся порушити йому настрій, навіть якщо він зрадіє, зустрівшись зі мною, усе одно мусить з'явитися новий відтінок настрою, а я цього не хочу.

Мені добре з моїми четвертокласниками. Між нами сьогодні нема ані тіні відчуження й дистанції "учитель — учень". Ми просто разом шукаємо весну. В деревах, у людях, в будинках, у старих мурах, у веселих афішних тумбах, так барвисто обклеєних доокруж — до речі, тих круглих-афішних тумб зосталося не надто багато, тепер усе більше з'являється щитів і стендів, а старі кругла тумби з гострими' дашками все-таки цікавіші й чарівніші, часом" у мене виникає бажання спробувати — а що, як відклеїти пласт за пластом усі афіші, якщо уявити, ніби їх ніколи не знімали й відклеїти — що там, під ним? Так само хочеться, переслухавши десятки чиїхось фраз, .врешті зрозуміти: а що там, за ними?

І раптом у пошуки весни вривається щось зовсім інше, стороннє, несподіване й дуже гірке для мене. Мої діти нічого не помічають, звідки їм знати, що назустріч нам простує хлопчик, якого я відразу впізнала, хоча бачила тільки раз — це Юрко Березюк, я відклала відвідини на завтра, треба було йти сьогодні—та ні, учора, вчора треба було йти, відразу після того, як я довідалася, що сталося, про той камінь і про необхідність знову зустрітися у кімнаті, де відбулася наша перша з ним зустріч. Я не знаю, впізнав чи не впізнав мене Юрко, але він не вітається, а тільки дивиться мені просто в очі поглядом зухвалим і випитувальним — ну от, це я, я ось-таки, як бачите, і що ви на це скажете? Руки в кишенях, так вони завжди почувають себе певніше, ці хлопчаки: заклав руки в кишені куртки й крокує собі трохи вихильцем. Розумію якимось десятим чуттям, що це зухвальство — тільки маска, він не може себе почувати героєм.

Перепиняю хлопця, торкнувшись його плеча:

— Юрко, доброго дня тобі, — кажу йому і не знаю, що говоритиму далі, не маю у собі ані слова, всі слова здаються зараз марними, бо я їх мала сказати раніше, а зараз не знаю, як маю користуватися тим, що треба було використати раніше.

Хлопець придивляється до мене пильно, він справді спершу не впізнав — і його обличчя вкривається миттю червоними плямами, він вагається, як повестися далі, але таки скоряється:

— Доброго дня...

— А ми весну шукаємо... Може, з нами підеш? — вимовляю я врешті цю фразу і відразу розумію безнадійність пропозиції.

— Що-о? Що шукаєте?

— Розумієш, — кажу, — весну шукаємо, он квіти, і листя вже навіть з'явилося...

— А навіщо?—здвигнув він плечима і дивиться на мене так, наче розмірковує, чи не збожеволіла часом ця доросла жінка. — Навіщо шукати? Вона й так буде, без вас...

Я не наважуюсь його втримати, я знаю — тепер уже наша зустріч неодмінна, я піду до нього додому, але як переб'ю той мур, що він його вже почав мурувати між собою і людьми?..

І все ж ваша зустріч досі не відбулася, признайся, що ти навіть відчула полегшення, коли тобі не відчинили дверей, коли ніхто не вийшов на твій дзвінок. Ти тоді мала час ще трохи подумати над тим, що скажеш йому, тільки не треба моралі, сама знаєш, як навіть твій власний син слухає ті повчання. Одне лише і написано на обличчі: хоч би вже скоріше закінчили цю балаканину, я ж у принципі й так знаю, в чому винен, а в чому — ні.

Нехай твоє перше слово, звернене до людини, ніколи не буде як той кинутий у спину камінь. Шукай у собі не слів, а почуття, не намірів, а вчинків.

Цього разу ти запізнилася. Якби ти забрала хлопця з собою, може, він би не кинув каменем у людину?

Не пробуй казати, що нічого особливого не трапилося: хлопець жбурнув каменем у майже незнайому дівчинку, жбурнув просто так, бездумно й по-дурному, через те, що він розбишакуватий, бо вже траплялося йому й гірше робити, він зняв фари з чужого автомобіля, а також бився з однокласниками і через це стоїть на обліку в кімнаті міліції при житлово-експлуатаційній конторі. Сама назва контори надає всій справі якогось буденного, нецікавого характеру. От лише нова біда — дівчинку той хуліган сильно покалічив, її забрали у лікарню, у дівчинки погано згортається кров, і ця невеличка подробиця додає усій картині зовсім нового забарвлення. Провина твоя мінімальна, участь у роботі комісії — теж мінімальна, ти була тільки на першому і поки що єдиному для тебе засіданні, ти навіть погано орієнтувалася у своїй ролі, роль для тебе зовсім нова й незвична, і все ж ти причетна до того, що не знайома тобі дівчинка на ім'я Юля лежить тепер у лікарні. Такий неперервний ланцюг людських стосунків, ти пам'ятаєш оте фантастичне оповідання, де мова йшла про комаху, на яку наступили ногою і знищили назавжди цілий вид, — і ось через те зовсім інакше продовжувався розвиток всесвіту, бо забракло одної-єдиної комашки. Неперервний ланцюг людської відповідальності, навіть коли ми часом зовсім не маємо уявлення про те, як живуть люди на іншому боці планети і що там відбудеться завтра, цілком імовірно, що це їхнє завтра певною мірою залежить також і від нас, від того, що ми скажемо, зробимо, вирішимо. Нехай ця залежність не безпосередня, і все-таки землетрус у Ташкенті чи злива в Індії може мати якийсь вплив і на твоє існування, не треба чекати на землетрус у Львові, щоб врешті зрозуміти, як це страшно. Не усміхайся, не треба іронії. Іронізувати — це найлегше, найпростіший спосіб відмахнутися від усього на світі, а ти таки повір — неперервний ланцюг людських стосунків існує не тільки в просторі, айв часі, і цілком імовірно, що від того, як ти навчиш думати й чинити свого сина, а також Івана Ткача чи когось іншого з малих четвертокласників, залежить і те, як будуть мислити, відчувати й розуміти світ їхні діти й онуки.