— Здається, я розумію вас, любий дядечку, — відповів племінник, — але, як на мене, то немає слави там, де немає риску. Вибачте, вартувати старого короля, якого ніхто і не думає скривдити, марнувати літній день і зимову ніч поза он тими визубнями, сидіти в стінах фортеці, в цій залізній клітці, та ще під замком, щоб ти не втік, — це легке й безтурботне життя не для мене. Ох, дядечку, це ж однаково, що бути соколом, який сидить на своїй жердці і якого ніколи не беруть на полювання!
— Ну, присягаюся святим Мартіном Турським, цей хлопець не з боягузів! Справді, у нього вдача Лезлі, точнісінько, як я в його роки, тільки ще більш нерозважливий. Але слухай-но, юначе, — хай живе король Франції — рідко буває такий день, щоб не було якогось доручення, виконуючи яке ми могли б добути собі і гроші і славу. Не думай, що найвідважніші і найрискованіші подвиги вершать при денному світлі. Я міг би розповісти тобі про штурм замків, захоплення полонених і таке інше, коли особа, ім'я якої я не називатиму, проявила велику відвагу й здобула собі більшу славу й багатство, ніж перший-ліпший з хоробрих прихвоснів одчайдушного Карла Бургундського. І раз його величності подобається не встрявати в такі справи, то тим більше він має часу, щоб об'єктивніше оцінити подвиги, в яких він сам не брав участі, і справедливо, щедро винагородити воїнів, що відзначилися. О, це найпроникливіший і найхитріший з усіх государів!
Племінник переждав і потім сказав тихим, але виразним голосом:
— Добрий панотець Пітер часто вчив мене, що дуже небезпечні для душі ті подвиги, якими здобувають невелику славу. Не треба вам казати, любий дядечку, що ці таємні доручення неодмінно повинні суперечити моїй честі…
— За кого ти мене вважаєш, любий племіннику? — спитав Балафре майже суворо. — Правда, мене не виховували в монастирі, я не вмію ні писати, ні читати, але я брат твоєї матері, чесний Лезлі. Я вірний своєму панові й слову. Чи не гадаєш ти, що я здатний на те, щоб дати тобі пораду вчинити якусь підлість? Сам Дюгеклен[58], найславетніший рицар Франції, коли б він ще був живий, міг би пишатися моїми подвигами.
— Я не можу не вірити вам, любий дядечку, — сказав юнак. — Ви єдиний родич, що залишився в мене після мого нещастя. Але чи правду кажуть, мовби двір короля отут, у замку Плессі, дуже дивний? При ньому нема ні дворян, ні великих васалів чи високих сановників? Король розважається із своїми слугами і на таємні наради запрошує тільки звичайних людей. Знатність і шляхетність принижуються, а люди найнижчого стану підіймаються до королівської ласки. Все це здається не подібним до звичаїв його батька, благородного Карла, який вирвав з пазурів англійського лева більш як наполовину завойоване французьке королівство.
— Ти говориш, як безглузда дитина, — зауважив Балафре, — й так само, як дитина, співаєш ту саму пісню на новий лад. Поміркуй сам: коли король наказує Олів'є, своєму цирульникові, робити те, що Олів'є може зробити краще за будь-якого пера, хіба не виграє від цього королівство? Або коли він наказує своєму славному військовому прево[59] Трістанові заарештувати того або іншого бунтівливого громадянина, схопити того або іншого буйного дворянина, то знає, що це буде незагайно зроблено — і квит. А коли б давали доручення герцогові або перові Франції, то він, мабуть, послав би у відповідь на це виклик на поєдинок. Коли знов-таки король зводить дати простому й щирому Людовікові Балафре якесь доручення, замість того щоб дати його вельможному коннетаблеві, який, можливо, тільки попсував би все діло, хіба він не виявляє цим своєї мудрості? Хіба ж не такий державець потрібен нам, мандрівним рицарям, які прагнуть служити там, де їх найвище цінують і де найбільше потребують їхніх послуг? Отак, хлопче… Людовік, як ніхто, вміє добирати собі довірених осіб і знає, що кому доручити. Він не схожий на короля Кастілії, що умирав від спраги, бо коло нього не було головного підчашого, що подав би йому чару. Але, здається, вже дзвонять у монастирі святого Мартіна. Я мушу поспішати до замку. Бувай здоров! Бажаю тобі добре погуляти, а завтра вранці о восьмій приходь до звідного мосту і скажи вартовому, щоб покликав моне. Та, дивись, не збочуй з прямої й протоптаної стежки, коли йтимеш до воріт! Обабіч є такі пастки й капкани, що можеш лишитися без ноги, а вона тобі ще пригодиться. Незабаром побачиш короля на власні очі і сам зможеш судити, який він є. Бувай!
Сказавши це, Балафре поквапливо пішов, забувши сплатити за вино, що нерідко траплялося з людьми його рангу. А господар заїзду, якого, певно, збентежили пера, що маяли на шотландській шапці гостя, і дворучний меч, не наважився йому про це нагадати. Можна було б сподіватися, що Дорвард знов піде до своєї башти слухати ті чарівні звуки, які тішили його ранкові мрії. Але то був розділ з роману, тоді як розмова з дядьком відкрила йому сторінку справжньої історії життя. Це не була приємна сторінка, і тепер спогади й міркування, які вона викликала, перемогли в ньому думки легковажного характеру.
Квентін пішов погуляти над берегом бистрої річки Шер, розпитавши свого господаря, як йому пройти туди так, щоб не потрапити в пастки і ями. Там він намагався розібратися в своїх збентежених і плутаних думках і нарешті вирішити, що робити далі, бо зустріч із дядьком не розвіяла його сумнівів.
Розділ VI ЦИГАНИ
Так весело, так радісно
Гультяй ходив-бродив,
Танцюючи, стрибаючи,
Під деревом катів.
Старовинна пісня
Виховання, що його дістав Квентін Дорвард, не сприяло пом'якшенню його серця або розвиткові моральних почуттів. Він, як і всі в його родині, вважав полювання за розвагу, а на війну дивився як на єдину серйозну роботу. Усім Дорвардам з дитинства прищеплювали думку, що найперший їхній обов'язок у житті — стійко переносити нещастя і завзято відбивати напади ворогів — феодалів, що винищили майже весь їхній рід. Проте в усіх цих феодальних чварах Дорварди виявляли рицарську шляхетність і навіть благородні почуття, що пом'якшували їхню ненависть до ворогів. Тому навіть помста — найвище і єдине правосуддя — чинилася з оглядом на деяку людяність і справедливість. Напучення достойного старого ченця, які Квентін вислуховував під час своєї хвороби і нещастя, западали глибше в його серце, ніж можна було б сподіватися тоді, коли б він був здоровий і щасливий. Вони дали молодому Дорвардові уявлення про обов'язки людини щодо інших людей. Беручи до уваги неуцтво тієї епохи, їх схиляння перед військовим життям, можна сказати, що виховання, яке дістав юнак, дало йому більше уявлення про моральний обов'язок, ніж то мали інші люди його часу. Про своє побачення з дядьком Квентін думав не без певного розчарування. Він покладав велику надію на нього. Хоч про листування тоді не могло бути й мови, іноді якийсь мандрівний купець або каліка-солдат заносили до Глен-Гулакіна звістку про Лезлі, вихваляючи його незламну мужність і успіхи в різних дрібних справах, які йому доручав його начальник. Палка уява Квентіна доповнювала на свій лад ці оповідання. Юнак уявляв щасливого і відважного дядька (подвиги якого вихваляв мандрівний оповідач) витязем або рицарем, оспіваним у піснях менестрелів[60], що здобував собі корони й королівських дочок ударом меча або списа. Тепер він ставив свого родича далеко нижче від рицарів. Але, засліплений високою повагою до родичів і вірний пам'яті своєї матері, яку дуже любив, Дорвард не бачив у єдиному її браті того, ким він був насправді: звичайного найманого солдата, ні гіршого, ні кращого за інших солдатів у тодішній Франції, спустошуваній війнами.