Пробував пан Каратницький потішати князя:
— Князю, ваша ясносте,— каже,^— не треба попадати в зневіру, надії тратити! Не з таких іще недуг та ран вилизуються люди, чудеса бувають! Бог милосердний! Так, так...
А князь на це:
— Твоя правда, пане Каратницький, бог милосердний і я маю повну надію, що простить мені гріхи мої вольні й невольні та прийме мене грішного в царство своє небесне. Це одинока тепер моя надія.
— Е, ваша ясносте, ви пане того, з іншої бочки зачинаєте!
— Я не дитина, пане Каратницький, та й, слава Богу, ще при повній свідомості, то й знаю з якої бочки мені зачинати. І поки я ще при повній свідомості — хочу списати мою останню волю. Тому покликав вашмость панів, щоб були свідками цієї моєї волі останньої.
— Тож яка ваша остання воля, милостивий князю?
— Ви знаєте, що я зоставляю двоє малолітніх дітей! Не боюся я за них, бо я свідомий того, що моя княгиня-пані виховає їх як слід на справжніх лицарів, на пожиточних членів громадянства та на добрих синів церкви й народу нашого. Та й знаю, що й землями, що лишаю дітям моїм, правити й господарити вона буде добре й розумно. Та статут великого князівства нашого вимагає законного опікуна малолітнім дітям. То я й назначую опікуном моїх малолітніх дітей Юрія й Олександри князя Василя Пинського. Це старий друг нашого дому, він і сам не скривдить моїх дітей, і другим не дасть скривдити.
— Ну, пане писарю, берися до писання,— сказав пан Каратницький.
Писар поклав на столі чорнильницю, спробував гусяче перо, затяв його наново й розложив пергамент та почав писати:
"В ім'я Отця й Сина й Духа Святого, Амінь. Я, Семен князь Слуць-кий, пан на Слуцьку й Мстиславську, будучи при повній свідомості, чиню свою останню волю..."
Тут писар спинився:
— Ну, ваша ясносте князю, кажіть будь ласка, вашу останню волю.
І казав князь докладно, які землі призначає синові Юркові, а які донечці Лесі. Однак, усе це мають дістати щойно по смерті матері, княгині Настусі. Хіба дочка, князівна Леся, віддавалася б ще за життя матері, тоді частину їй приналежного майна дасть княгиня в посазі. Опікуном назначує князя Василя Пинського. Він має ^дбати, щоб кривди не було сиротам князя Семена й помагати доброю радою в господарстві й у вихованні дітей.
Писар писав усе слово в слово так, як князь говорив. Найширше розводився князь над тим, як бажає собі, щоб виховали його дітей.
Князь говорив: '
— Юрчик знає вже досить добре свою рідну мову, знає вже, що треба знати світському з святого письма, уміє вж€ віддали достойну честь Богу. Треба тепер учити його науки латинського письма, треба підшукати статочного наставника, що міг би добре вчити його цієї науки в мому домі. Одне тільки прохаю, щоб учителя шукати між нашими вченими. А є їх уже чим раз більше таких, що за границею покінчали школи. А хочу я, щоб це був учитель нашої віри й народності, щоб виховував Юрчика в любові до свого рідного. Аж як уже в латинській науці добрі початки матимуть, має княгиня, жінка моя, дати на дальшу науку за кордон до Праги та до Падуї, бо там хвалять добру науку. Та й більше світа побачить, більше досвіду набереться.
Писар похилився над пергаментом і писав. Коли писар скінчив писати, князь Семен говорив:
— А тепер, пане Гриневич, пиши:
— Мою дочку Лесю нехай учать дома. Спершу нехай учитьїї грамоти наш отець Гліб, бо він добре вчив грамоти й правд віри Христової нашого Юрчика. А все, що треба знати жінці знатного дому, нехай учиться під оком моєї княгині, а своєї матері. До помочі нехай візьме собі чесну панянку з доброго роду. Тільки борони Боже, хай не бере панянки з Польщі, бо ця нічого доброго не навчить Лесі, тільки пустим наповнить її голівку.
Коли вже писар списав усе, що проказав йому при свідках князь, і прочитав уголос усе написане, подали князеві заповіт до підпису. Та князь сказав:
— Стривайте! Покличте перш княгиню Настусю, жінку мою. Я за весь час, як нас ізлучили в мстиславському соборі до спільного життя, не робив ніколи нічого без поради з нею. То ж і тепер не хотів би, щоб мій заповіт був без її згоди та відома.
Попрохали княгиню Настусю. Увійшла. Бліда та насилу спокійна. Тільки навколо її карих, змучених недоспаними ночами очей, вився тихий смуток та біль важкий відбився в них. їй на привіт князь приязно усміхнувся.
— Дружино моя вірная, Настусечко моя! Ти все моє життя була мені сонечком ясним. Дозволь же хай тобі при поважаних свідках,— тут вказав зором на панів Гриневича, Каратницького та Курдієви-ча,— подякую за все добре, що ти мені робила, за твою безмежну любов до мене, за вірність мені. При цих панах списав я свою останню волю, та не хотів би, дорогенька моя, щоб ця моя остання во^я була тобі невідома, щоб була без твоєї згоди. Тому попрохав я тебе тут, щоб прочитали тобі мій заповіт.
Княгиня сіла біля постелі дружини любого свого, а пан Гриневич став читати заповіт.
Коли закінчив, князь спитав у княгині:
— Чи згідна ти з усім Настусечко?
— Згідна,— відповіла княгиня тихо,— прирікаю тобі, що обоє дітей виховаю так, як ти собі бажаєш.
— Я й без приречення знаю, Настусечко, що так буде,— сказав князь.— Ну, тепер давайте мені заповіт до підпису.
Подали князеві пергамент і перо. Тремтячою рукою підписав князь:
"Семен, князь Слуцький".
За ним підписали обидва свідки, а на кінці писар підписався: "А писав це Грицько Гриневич, писар їх мил остей княжат Слуцьких".
— А заповіт хай буде в перехованні пана Каратницького, чи згода, Настусю? — сказав князь.
— Згода,— відповіла тихо княгиня.
Мовчки попрощалися свідки й писар із князем і княгинею. Нікому не могло добутися якось із горла слово ні розради, ні прощання. На другий день велів князь покликати до себе сповідника. Висповідався, запричащався й прийняв помазання.
А в два дні опісля, на самого святого Степана Великомученика, 27 грудня року Божого 1503, в середу княгиня Настуся стала вдовицею, душа князя Семена Слуцького відлетіла до предків своїх.
< Припала княгиня до бездушного тіла дружини любого свого, рясними сльозами холодне лице його обливала. Аж нараз почула за собою страшний, серце пронизуючий крик:
— Сину, синочку, Семеночку мій, ти покинув мене, сиротою безщасною залишив мене, самітню неньку твою.