Прийшов день, що все було готово до походу, що треба було рушати, прийшов день розставання князя Семена з жінкою, із діточками любими.
Важке було оте розставання для князя Семена:
— Прощавайте, ненечко мої любі, благословіть у похід. Прощавай, кохана моя подруженько, Настусечко дорогенька, прощавайте, діточки любі мої, дасть Бог, проженемо татар і скоро побачимося,— говорив князь Семен на прощання.
Упала йому в обійми княгиня Настуся:
— Прощавай, миленький, та здоров вертайся, хай тебе Христос Господь і мати Його Пречиста в своїй опіці держать,— говорила вона тремтячим голосом.
А княгиня Ганна благословила сина:
— Хай тебе Всевишній має в своїй опіці, вертай здоров та з новою славою.
Юрчик плакав.— Тату, візьміть мене зі собою!
— Прийде час, Юрчику, що й ти поїдеш зі мною на бої, по славу. Та зараз ти ще замаленький.
— Я ж уже вмію й мечем орудувати, й із лука стріляти, й на коні їздити.
Розсміявся батько:
— Правда, Юрчику! Ти вже лицар! Треба ж комусь і Слуцька боронити, як татари нападуть на місто, й ненечки твоєї. То ж ти мусиш тут зостати.
— Правда ваша, тату,— сказав Юрчик.— Добре, я остану Слуцька боронити.
Раділа княгиня Настуся, як почула такі слова від малого синка:
— Славно, лицарику мій,— сказала вона й поцілувала сина. А потім піднесла батькові до коня донечку, князівну Лесю, щоб поцілувала батька на" прощання.
— Ще раз бувай мені здорова, Настусечко, бувайте здорові, діти! Бувайте здорові, пане Курдієвич! У вашій опіці зоставляю замок увесь і родину мою, бороніть в разі нападу татар.
— Оборонимося, ласкавий князю,— сказав пан Курдієвич,— оборонимося!
— З Богом у похід! — закомандував князь. І в цій хвилині воротар отворив ворота та міст спустив.
Задудоніли кінські копита, замаяли, зашелестіли в повітрі прапори й хоругви.
Військо виїхало за ворота.
Піднісся назад угору зводний міст, "зачинилися ворота замкові.
Довго ще стояла княгиня з дітьми на замковому вході й слала зір за тими, що від'їжджали на люті бої з татарами поганими. Стояла сумна, насилу спинювала сльози.
А Юрчик глядів на неї та й каже:
— Не сумуйте, мамочко, ми з паном Курдієвичем^уже оборонимо замок і місто перед татарами.
І знов заграла легка усмішка на лиці княгині:
— Ні, Юрчику, коли ти біля мене, не боюся я татар.
Сумно, сумно гляділа й княгиня Ганна вдалечінь за від'їжджаючими, що їх уже курява вкрила. А там і зникли на скруті.
VIII. НАЙВАЖЧИЙ УДАР
— Татари! Вже на межах Слуцького князівства. Така вістка прилинула в город Слуцьк та й у замок,
— Татари!
Одне слово, а скільки переполоху влило воно в серця случаи! Дні непевні, йочі в тривозі...
На заборолах города й замку все готується до оборони.
Направляють укріплення, гострять мечі, чистять рушниці й самопали, споряджають замкові гармати. Молодь вправляється в орудуванні зброєю. Для багатьох із молоді буде це перший виступ, попис перший, коли татари підступлять під Слуцьк. І не один із молоді таки бажає собі в душі, щоб татари не минули Слуцька.
Метушня на замку.
А вістки все нові й нові налітають, все страшніші, грізніші... Вже й утікачі стали появлятися в городі.
Ці найбільше ширять страх між городянами. Бо й чого то вони не оповідають! Татар сила-силенна! Хмари! Сам татарський хан іде з ними. А дехто впевняв, що й сам султан покинув Царгород та іде на клятих джаврів. А куди перейдуть татари, скрізь грабують усе та палять, молодь і дітей та здорових чоловіків і жінок забирають у полон, а старих і немічних убивають. Куди татарський кінь перейде,— казали,— там уже трава не ростемо
Метушня на замку. Княгиня Настуся теж спочинку не має! Вона всюди ходить, всюди доглядає, знає про все, всім клопочеться, журиться всім.
— Пане Курдієвич, треба стрілива більше, ану ж татари схочуть здобувати Слуцьк,— каже княгиня.
— Я в це не вірю! Татарам не стає на це терпцю. Вони люблять бої на відкритому боєвищі, аби несподівано заскочити когось, але облягати та здобувати кріпості, то вже не їх справа. Однак і я цієї думки, що стрілива треба нам докупити — бодай кілька бочок пороху та трохи олова на кулі.
І княгиня таки зараз вислала дві підводи до Вільна. Для охорони підвод додала десять оружних їздців під проводом Семена Коса, десятника замкової залоги.
Хоч княгиня Настуся мала стільки клопоту, найшла все ще доволі часу бути разом із дітьми. Час цей був для неї наймиліший.
— Я спочиваю біля дітей,— говорила вона свекрусі княгині Ганні, коли ця жалкувала її та казала: "Ти вже зостав дітей під моїм оком, не клопочи собі голови ще/й ними".
Тривожило Настусю, що довго не мал^ ніякої вістки від князя Семена, та ніхто цієї тривоги в ній не пізнав. Зберігала її в серці своєму, неначе в святая святих. х
— Не треба,— думала,— своєю тугою, журою своєю других обез-силювати.
І видом була спокійна, роздавала накази, всім цікавилася, якби нічого не було. ,
Ждала вістки від чоловіка, в серці жаль і тугу здавлювала. І діждалася.
Приїхав вірний джура князів, Григорко, й привіз два листи від князя Семена: до княгині Ганни й до княгині Настусі.
— Дорогенька моя Настусечко! — писав князь Семен жінці своїй.— Тужно мені, дуже тужно за тобою. Я знаю, ти подумаєш: тужно, а так довго вісточки не подав про себе! Та я знаю, що ти зараз і виправдаєш мене: напевно, безнастанно в походах та й ніколи було присісти листа написати. Воно так і було, кохана! Щойно сьогодні найшов я більше вільного часу й сів писати листа. А досі весь час в дорозі. Мат ли ми вже малі сутички з невеличкими загонами татар. Не могли з ними заводити відразу рішучої битви. Бо хоч їх милость король наказав усій шляхті рушати на війну й ставитися під Судомиром без гаяння часу збройно, та польська шляхта вельми ліниво збиралася й неприятель повернув ціло в орду, вантажений великою добичезю та з численним ясиром. Коли ж польська шляхта почула про це, також вернула додому. Наших литовсько-руських військ самих замало проти хмарищ татарви. Та й князь Михайло Глинський, хоч і добрий вояка, все ж таки не князь Константин Острозький. Як усюди так і тут, бачу, твоя правда. Із цього, що я описав, здогадуєшся, що нам не зостає нічого, тільки нищити малі татарські загони. Як там ти даєш собі раду дома, господине моя? Що роблять Юрчик і Леся? Часом жалкую, що я Юрчика не взяв зі собою. Йому уже тринадцятий рік — треба ж уже йому вчитися привикати до воєнних невигод. Та на цей раз, хай уже буде так, другим разом його це не мине. Чи дуже журиться наш старий Курдієвич? Опиши все докладно й широко. Григорко хай епічне трохи та рушає скоро з твоїм листом до мене, жду нетерпляче. Цілую тебе, скарбе мій, щиро й сердечно, та й Юрчика і Лесю.