Як воно сталося? Миттєво. Просто випадок. Не поталанило. Вони повідскакували від усіх важких предметів. Запам'ятали усі ласі місця. А тоді воно й сталося. Та штука вилетіла з самоскида. Велетенська й біла. Залізна. Підскочила на горбку і важко закружляла в повітрі.
— Стережись, холодильник! — застерегла Чорнуха.
І поки Песик весело відскакував убік, сама кинулася вперед, щоб холодильник упав назад. Так і сталося. Тільки У нього були дверцята, і ті дверцята відскочили, поки він летів. А Чорнуха за громаддям холодильника їх не побачила. Отими дверцятами її і вбило. Коли Песик побачив, що Чорнуха лежить і тремтить, він було подумав, що вона жартує. Він почав скакати довкола, весело гавкаючи і вихиляючись.
— Не будь блазнем, — прошепотіла Чорнуха, — не час. Він укляк на місці і вперше в житті відчув, як морозом
сипонуло по хребту. Справжній жах. Утім, він присилував себе підійти. Чорнуха могла лише шепотіти.
— Як підеш до міста, — застерегла вона, — стережись машин. Пам'ятай про кмітливість, малюче, кміт...
V
господиня?
Не можна лишатися там, де сталося лихо, міркував собі Песик. Треба йти звідси. Та водночас він собі казав: "Ніде я не буду щасливіший, аніж тут".
Довколо нього зібралися усі собаки звалища. Вони мовчки дивилися, як він плаче. Головне, що вони були з ним. Сміттєвози поїхали собі, і серед тиші, що запала, було чути лише хлипання Песика. Вище звалища промчав поїзд з довгим жалісним гудком.
"Чого вона мені сказала про місто?" — питав він себе крізь сльози. Відколи він її знав, вона про те місто згадувала двічі чи тричі, ніколи не заглиблюючись у подробиці. Якось він її запитав:
— Ти знаєш місто?
— Так, я знаю місто. І все.
— Там гарно?
— Як всюди. Є добре, є й погане. І все.
—А чого ти там не лишилася? Чого оселилася тут, на звалищі? Видно було, що вона завагалася. Якась тінь промайнула в її очах. А тоді вона відповіла так дивно: "Бо, як казала моя господиня, старому нема вороття".
Песик спочатку спробував був збагнути, а потім здивувався:
— У тебе була господиня?
— Так, була.
— Гарна?
Ось тоді вона подивилася на нього і після довгої мовчанки, перш ніж відповісти розчуленим голосом, який бринів спогадами, ніжністю, загадковістю, захватом, розумінням і печаллю, і ще багато чим:
— Дуже!
І гордо додала:
— Я її добре видресирувала...
Вочевидь саме тому вона з ним заговорила перед смертю про місто. Аби він там теж знайшов собі господиню і дожив з нею своє собаче життя. Він обвів поглядом звалище і собак, що зібралися довкола нього. Що й казати, видовище не з кращих: усі ті порвані вуха, вивихнуті лапи, лишаї, підбиті очі і тисячі бліх, яких добре видно на сонці, а особливо, особливо така самотність в усіх поглядах!
— Гаразд, Чорнухо, — пообіцяв він, — я піду до міста і знайду собі господиню.
Тож ніхто не здивувався, коли він вискочив з кола друзів, видерся на схил звалища і побіг платановою дорогою, ні разу не озирнувшись. Він усе ще хлипав, але не озирався.
— Коли щось вирішив, ніколи не відступайся, — вчила його Чорнуха.
І уточнила:
— Вагання — смертельний ворог собаки.
VI МІСТО
Зараз він пряде лапками уві сні, відсапується, мов тюлень, серце йому мало не вискочить з грудей, бо Песик поспішає до міста. Він ніколи не забуде того шляху. До міста було далеко. Але знайти його виявилося нескладно. Досить було бігти тунелем запахів, який на зворотному шляху проклали у вранішньому повітрі сміттєвози. Песик відскакував при наближенні кожного автомобіля. Кмітливість. А потім знову біг тунелем із запахів. Він дріботів, як дріботять цуценята, швиденько, ніби плетуть на чотирьох шпицях. Не спинявся, не перепочивав. І вже більше не хлипав. Думав лише про одне: дістатися міста і знайти господиню, як радила Чорнуха. Раптом тунель запахів розійшовся на два. Він повагався хвильку і обрав лівий. Він дріботів, водячи писком по землі і не відступа-ючись. Тунель знову розділився навпіл. Цього разу він обрав правий. Потім знову ліворуч і знову праворуч. Нарешті він зауважив, що тунель зник і запахи розвіялися довкола. Тільки тоді він підвів голову, сів на задні лапки, висолопив язика і перевів подих. Він був у місті.
То було дуже велике місто. Повне будинків, автомобілів (як він навчився відскакувати!), мешканців і туристів. То була Ніцца. Серед стількох людей не важко буде відшукати собі господиню. Але поки що хотілося їсти. Усьому свій час. Він підняв писок і повільно став нюшити, якомога ширше роздуваючи ніздрі. І одразу унюшив сорок запахів. Він упізнав усі. Звісно, вони були свіжіші тут, ніж на звалищі. Але ті самі. Він не міг помилитися.
— Ага, он яке місто... це те саме звалище, тільки більше, розкиданіше і свіжіше.
Він почав сортувати запахи по одному, не зважаючи на запахи гуми, бензину, апельсинів, квітів, взуття, і раптом його права ніздря роздулася, права брова поповзла вгору, з рота потекла слинка. Він знайшов те, що шукав: чудові пахощі м'яса. Та ще й як близько! Десь тут м'ясний магазин.
Справді, він був зовсім поруч. По той бік вулиці. Але різник виглядав на цілий центнер. І дуже грізний! Усюди ножі. Фартух, як стіна. Він стояв на порозі, вперши руки в боки. Кулаки, як гирі!
"Остерігайся людей, вони непередбачувані" (Голос Чор-нухи лунав у вухах Песика).
Він сидів на тротуарі. І дивився на різника на тротуарі навпроти. Слина капала на лапки. Який запах! Яке м'ясо! І який він голодний!.. Час від часу перед ним проїздила машина і закривала різника. Він сподівався, що коли машина проїде, різника вже не буде. Та ні, він стояв іще грізніший, ніж перше. Але й запах стояв у Песикових ніздрях. Він навіть витіснив усі інші. Тільки його він відчував. Від того запаху йшла обертом голова. На тротуар натекла ціла калюжа слини. Запах, різник, різник, запах... "Треба зважитись". "Гарненько поміркуй, зважся і вже не відступайся". (Чорнуха мала рацію). Він зосередився. Уважно подивився на різника. І зауважив одну деталь. Між полами халату різника і фартухом був проміжок. Саме такий щоб міг прослизнути песик його розмірів.
"Отож притьмом перебігаю дорогу, проскакую між ніг, хапаю перший-ліпший шматок м'яса і тікаю тією ж дорогою. Він товстий, а я швидкий, він мене не наздожене. Якщо поталанить, він і не помітить".