І Песик знов почав сипати запитаннями:
— А для чого птах?.. І що це за марка?.. Він мальований чи справжній?
Гієнець усе ще не відповідав. Він ішов з піднятою головою і затерплою від важкого птаха шиєю. Птах був більший за Песика.
Нарешті вони дісталися кінця мосту і зупинилися біля воріт, складених з великих каменюк. Над ними був якийсь напис. Але Песик, звісно, не міг його прочитати. Чавунні ґратчасті стулки були розчахнуті. Здавалося, запрошували зайти. Але Гієнець не зайшов. Він ступив уперед, поклав птаха в арці воріт, відступив, сів і став чекати. Песик сів поруч.
— Що це за місце? — прошепотів він.
— Собачий цвинтар, — відповів Гієнець зовсім спокійно.
— А чого ми чекаємо? — поцікавився Песик, якому хотілося водночас і увійти в ворота, і тікати чимдуж звідтіль.
— Чекаємо. Побачиш.
За воротами було темно. В темряві цвинтар здавався порожнім. Виднілася лише імпозантна скульптура сенбернара з флягою на шиї, який ніжно тримав у зубах дитину. У гіллі шумів вітер. Вода билася об береги острівця.
Вони вже довгенько чекали, і, зрештою, з'явилася кицька. Гарненька єгипетська кицька, видовжена, з міцними м'язами, кольору піску. Таке враження, що вона народилася з темряви. Песик підскочив і почав погрозливо гарчати.
— Помовч, — наказав Гієнець.
Кицька сіла навпроти і почала дивитися на них. Зовсім не стривожена, навпаки, дуже вдоволена. Вона почекала, поки Песик вгамується, потім ухопила птаха за шию і потягла до цвинтаря. Тільки тоді Гієнець мовив:
— Ходімо.
На цвинтарі було світліше, ніж здавалося. Світло з мосту пробивалося крізь низькі гілки дерев. Ніби навкісні промені сонця падали на могили, як у соборі. А довкола стояла пітьма. Там були всілякі могили, велетенські пам'ятники і невеличкі чотирикутники — з мармуру, граніту чи навіть простого цементу — і різні імена: Полюкс, Мілорд, Рамзес, Таркен (золотими літерами), Татусик, Плук, Бібіш, Лукі, Мумус (вирізьблені на камені чи написані на цементі), і Гієнець зачитував їх з повагою, як і останні слова любові, які дописали хазяї: Мумус, нашій подружці, ми завжди думатимемо про лгебе — Коханому Фанту, другові в радості і печалі — Прощавай, Лейло, не мозісу стримати сліз — ОхІБішоне, добрий хлопцю, кращий за мене... і так далі, побивання людей, які втратили своїх собак, — Песик ніби чув той плач.
На усіх могилах були квіти, а між ними росли навдивовижу великі дерева.
— Це не дерева, — зауважив Гієнець, — це собаки, що перетворилися на дерева.
Але найдужче Песика вразила неймовірна кількість котів, які бродили цвинтарем. Ніби то було їхнє царство. Один з них — чорний, тонкий, гнучкий і сумирний — вимальовував кігтиками на піску дуже гарний візерунок довкола могилки з рожевого порфиру, вже прикрашеної пір'їнами пташки, які Песик одразу впізнав.
— Ага! — потвердив Гієнець, — удень за нашим цвинтарем доглядають люди, а вночі — кицьки... Та ще й як доглядають, кивнув він на двоє жовтих очей, які, не зморгнувши, неподалік світили з пітьми.
Біля воріт цвинтаря, одразу, як заходиш, по праву руку, височіла уквітчана могилка одинокого собаки, який прийшов сам померти тут — на цвинтарі щасливих собак.
Песик хотів ще пройтися. Гієнець погодився. Песик попросив ще раз прочитати вирізьблені на могилах імена. Гієнець ще раз перечитав їх усі. Песик попрохав перечита-
ти й епітафії. Гієнець і це зробив. Песик захотів пройтися і втретє. Гієнець відмовився.
— Ні, — сказав він, — час іти.
Вони мовчки попрямували до виходу. "Люди неперед-бачувані! — думав собі Песик. — Та й коти теж!" — на більше він був неспроможний. Онімілий, оглушений, засліплений, задурманений, ніби під гіпнозом, він уявляв, ніби ступає по хмарах.
Вони підійшли до воріт. До речі, про котів. У воротах сидів котик. Та сама єгипетська кицька. Дивлячись на Гієнця, Песик і собі сів перед нею. Тоді дуже явно кицька їм підморгнула, хитнувши головою в куток цвинтаря, і пішла, піднявши хвоста, як усі коти, коли їм дають їсти.
— Ходімо за нею, — сказав Гієнець. — Італієць запрошує нас на вечерю.
XXVII
ІТАЛІЄЦЬ, АРТИСТ ТА ЄГИПЕТСЬКА КІШЕЧКА
Італієць був верховодою. (Верховодою всіх котів того цвинтаря). Гієнець давно був з ним знайомий. Вони товаришували. Звали його Італійцем, бо він був котом старого італійського актора, дуже багатого й делікатного, який годував своїх котів лососем, фазанами і справжнім кав'яром. "Який сором! — обурювалися сусіди, — скільки людей гине з голоду!". Тільки двері того Актора були відчинені для всіх, а на дверях сусідів були суцільні замки й засуви.
Отож, Італієць жив у Актора з Єгиптянкою, Артистом і Росичкою — трьома своїми друзями. Артист — той чорний, гнучкий котик, який прикрашав могилу з рожевого пор-фиру. А в могилі спочивала Росичка, добра, товста стара сучечка, трішки ніби рожевуватої масті, вона прожила у Актора вісімнадцять років. На старість вона почала задихатися. Щодня вона все повільніше сходила сходами, все більше висолоплюючи язик і важко хекаючи. Якось вранці,
-ніколи Італієць (кіт) прокинувся і хотів був потертися об неї, муркочучи, Росичка не помахала хвостом, не наморщила писок і навіть не розплющила очі. Вона перестала дихати.
Ніхто б не подумав, що Актор може так плакати!
"Так побиватися через якусь собацюру!" — сміялися сусіди, які собі спокійненько чекали спадщини від бабусь.
Росичку поховали. Актор спорудив їй пам'ятник з рожевого порфиру з сірим вилиском, точнісінько, як її хутро.
Відтоді Італієць, Єгиптянка і Артист почали чергувати на Собачому цвинтарі. Невдовзі до них приєдналися й інші коти. Адже в кожного кота в житті трапляється пес, якого він не може забути. Інших терпіти не може, а цього пса любить: ось так.
Італієць, Єгиптянка і Артист оселилися у великій покинутій будці, біля сторожки. Щойно Єгиптянка сповістила нявканням (чи скоріше мурчанням) про прибуття Гієнця і Песика, як їм назустріч вийшов Італієць. То був товстий чорно-білий кіт, великий аристократ, удвічі більший за Песика. Він був ніби в жилетці й смокінгу з білим жабо на шиї, на якому вирізнявся чорненький комірець, ніби чорний метелик. Вигляд у нього був грайливий, привітний і усміхнений. По його поважних рухах можна було зрозуміти, якого значення він надає гостинності. Він зупинився перед Гієнцем та Песиком, привітно усміхаючись у вуса. Гієнець підняв передню лапу на знак дружби і поклав на плече Італійця. Італієць вигнув спину і потерся об груди Гієнця. Потім подивився на Песика. Засоромившись, Песик і собі невміло звів лапку, думаючи, що ніколи йому не дотягнутися до плеча Італійця. Але той прогнувся під песиковою лапкою з неймовірною гнучкістю і теж потерся йому об груди. На якусь хвильку Песику здалося, що він дуже великий. Він відчув солодку гордість.