Можливо, та проява читала думки Песика? Бо розреготалася так, що йому аж морозом поза шкірою сипонуло, і заявила:
— Авжеж, я не красень. Я скидаюся на гієну. Не заперечуй, сам знаю. До речі, усі називають мене Гієнцем. Але, знаєш, і ти не принц... 1
Гієнець знову засміявся, ніби пирхаючи холодною водою. ("Кажуть, ніби гієни весь час регочуться", — ще тоді казала Вишенька.)
— Може, розкажеш, що з тобою сталося, замість тремтіти, мов осиковий листок, і шкірити крихітні зубенята, — запропонував Гієнець, враз припинивши реготатися.
Дивна річ (Песик не знав, чи радіти йому, чи дужче хвилюватися) — Гієнець говорив дуже ніжно й тихо. Зробивши над собою зусилля, Песик спромігся вимовити:
— Я загубився.
Гієнець негайно підбадьорив:
— Вже ні. Я знаю Париж, як свої п'ять пальців. Тобі куди?
— Я саме хотів вибратися з Парижа, — вже впевненіше сказав Песик.
— А куди ти хочеш піти? — допитувався Гієнець, не зводячи з нього очей.
— Не знаю... На південь, — відказав Песик, витримавши фосфоричний погляд.
— Чудово. Мені саме на Ліонський вокзал зустріти поїзд о двадцять четвертій дванадцять. Ходи зі мною, — розпорядився Гієнець.
І, не чекаючи на відповідь, повернувся і пішов собі.
Спочатку Песик йшов за ним на поважній відстані. У Гієнця була дивна хода. Його могутні плечі гордо викидали вперед передні лапи, а задні вже йшли, як могли, і зад майже волочився по землі. Час від часу він перевертав урну зі сміттям, недбало пхнувши писком, і, не обертаючись, питав:
— їсти не хочеш?
Песик почав підходити ближче. Невдовзі він вже дріботів поруч з Гієнцем. Тепер він навіть трохи пишався собою. Ніби зумів приборкати великого звіра. І хоч Гієнець нічого не питав, Песик почав розповідати про себе. Він говорив, не спиняючись, як люди, яким немає з ким поділитися, але вони вважають, що їм багато треба сказати. Гієнець хмурив брови, чорні й лискучі, як тигровий вус. Іноді запитував:
— То той Здоровань, як ти його називаєш, ніколи не давав тобі помочитися на колеса машин?
— Ніколи.
— Це мене не дивує.
— А чого це тебе не дивує?
— Пізніше поясню. Розказуй далі.
І Песик розказував. Зовсім не по порядку. Як усі згорьо-вані, він весь час повертався до одного і того ж: дивної поведінки Вишеньки.
— А що, отак одразу взяла й відмовилася? — перепиту-Вав Гієнець.
— Еге, одразу... не попередивши.
— Це мене не дивує, — і тут зауважив Гієнець.
— Чого це тебе не дивує? — вкляк на місці Песик.
— Потім поясню. Не зупиняйся, я поспішаю.
Так, перебираючись з освітлених проспектів на брудні вулички, а з брудних вуличок в темні прохідні, дійшли вони до вокзальних складів. Великих чорних і мовчазних будівель. Песик вже нічого не розрізняв, тільки фосфоричне око Гієнця поруч. Навколо пахло смолою, цвіллю, іржею і шлаком.
— Не дуже приємно, правда? — бурмотів Гієнець своїм рівним голосом.
І ніби щоб ще дужче нажахати Песика, довго реготав. Той регіт відлунював в темних лабіринтах складів.
Зрештою, вони видерлися на насип з ріні, яка котилася з-під лап. Нагорі Песик відчув під лапами щось крижане. Крізь розрив у хмарах на мить прозирнув місяць, і Песик побачив рейки, які блищали аж до виднокраю.
— Ну ось, — мовив Гієнець, — на південь он туди, просто перед тобою. Бувай.
І вшився.
Знову зійшлися хмари. Ніч стала ще темніша. Песик ніколи не знав, що таке буває. Він навіть кінчиків лап не бачив. Скільки часу отак він стояв, прикутий жахом? Кілька секунд. А йому здалося — годин. А тоді не витримав і заволав:
— Гієнцю! Гієнцю! Не кидай мене!
. Жодної відповіді. Тільки глупа ніч. І легкий вітерець з такими ж чорними запахами.
— Гієнцю, рятуй!
Йому відповів далекий регіт Гієнця. Далекий, потім ближчий, потім знов далекий. І близький. Регіт, який заповнював усе.
— Припини мене лякати! — розсердився Песик, — зараз ясе припини, бо я...
— Бо ти що? — лагідно запитав Гієнець зовсім поруч. Перш ніж він встиг відповісти, сильний удар відкинув
його в рів, на рівну землю.
Поки він зводився й приходив до тями, двоє палаючих очей примусили його вклякнути на місці:
— То ти більше не хочеш на південь?
І знову зареготав. А тоді без будь-яких пояснень заявив:
— Ну то пішли шукати Кабанця!
XXII
ГІЄНЕЦЬ І КАБАНЕЦЬ
Розказувати про Гієнця можна багато. Дуже складний герой. По-перше, він дуже любив жарти. Розігрував усіх, завжди і не дуже чемно. А ще реготав крижаним реготом. Утім, ніхто не сердився. Його навіть всі любили. Неймовірно, але Гієнець був популярний! Хоча це йому й не подобалося. Він волів би, щоб його вважали злим, справжнім звіром.
— З моєю подобою це було б найкраще!
Проте він був добрий. Неймовірно добрий. Щойно почувши, як побивається Песик, він вирішив захищати його. Він не міг не допомогти, не повстати проти несправедливості, не спробувати зрозуміти...
Ну що ж, така вдача, як кажуть.
— Це ніби каліцтво від народження: боюся кусатися! Він це сказав, винувато осміхаючись і вишкіривши два
свої велетенські жовті і трохи вже стерті по краях ікла, — адже він був уже не молодий.
— А якщо хтось нападе, наприклад, на Кабанця, ти хіба його не захищатимеш? — поцікавився Песик.
Гієнець раптом змінився на виду, і Песик відчув такий самий ляк, як під час першої їхньої зустрічі.
— Кабанець — це Кабанець. Його чіпати зась! І він додав, знову винувато осміхаючись:
— Моїх друзів чіпати зась!
Кабанець був контролером на поїздах чи машиністом, чимсь таким. Одне слово, залізничником. То була його професія. Коли тієї ночі собаки дочекалися його з поїзда о двадцять четвертій дванадцять, він зустрів їх привітно:
— Здоров був, Гієнцю! Що, привів товариша? А він гарненький, нівроку. Ще одне диво природи! ч
Гієнець зареготав, і невдовзі вони були вже вдома у Кабанця.
Справді, коли Кабанець знімав кашкета, голова його нагадувала кабанячу голову: широка, чорна, з густим прямим волоссям і бровами, таким волоссям, що пальці не пролазили. Та ще й кремезний, і вигляд не з найпривітні-ших. ("Коли ми разом їдемо в метро, казав Гієнець, — у вагоні порожньо").
Помешкання Кабанця нагадувало магазин речей, що побували в бувальцях: стіни завішані картинами і всюду дерев'яні скульптури, які Кабанець терпляче вирізьблював з твердих залізничних шпал. Серед них було багато зображень Гієнця. Але то був дуже гарний Гієнець — такий, яким він насправді і мав би бути, якби природа поставилася до нього уважніше. Надто ж у скульптурах Кабанця впадало в вічі те, як він зумів передати неабиякий розум Гієнця, його сміливість, безтурботність, вміння пожартувати, а за тим усім — розважну вдачу, ніби трохи меланхолійну.