Ну, далі вже пішло легко: насамперед я розшукав служницю, що з нею та Маржка приятелювала, — знаєте, у кожної служниці є приятелька, неодмінно тільки одна, але тій одній вона вже все-все розказує, — і довідався від неї, що вбиту звали Марія Паржизкова, а родом вона була з Джевича. Але найбільш мені треба було знати, чи мала кавалера та Маржка. Виявилося, вона гуляла з якимось Франтою; хто він і що, приятелька не знала, але згадала, що якось була з ними обома в "Едені" і там ще якийсь тип гукнув тому Франті: "Здоров, Фердо!" А в нас у поліції є такий пан Фриба, фахівець по всяких прізвиськах. Спитали його, і він зразу сказав: "Франта, або ж Ферда, — це Кроутіл із Коширж, а справжнє його прізвище — Пастиржик. Я його візьму, пане комісаре, тільки не сам, дайте мені ще одного чоловіка". Тож я пішов з ним, хоч це вже була не моя робота. Застукали його в коханки, він ще й стріляти хотів, поганець... Потім узяв його в шори комісар Матічка; як він це робить, ніхто не знає, але за шістнадцять годин комісар витяг із того Франти, чи Пастиржика, все: він признався, що задушив у житі Марію Паржизкову і забрав у неї ту сотню-другу крон, що вона одержала, як покинула службу. Він обіцяв їй, що одружиться: вони всі так роблять, — похмуро додав Соучек. Мінка здригнулася.
— Пепо, — шепнула вона, — який жах!
— Тепер уже ні, — поважно сказав пан Соучек із поліції. — От коли ми стояли над нею на полі, не знайшовши нічого, крім купона й трамвайного квитка, ото був жах! Два нікчемні папірці... І все ж ми помстились за сердешну Маржку. Отож я й кажу: нічого, нічого не треба викидати; навіть найнікчемніша річ може бути слідом або доказом. Ніхто не знає, юначе, що у нього в кишені потрібне, а що ні.
Мінка сиділа й дивилась перед себе застиглими, повними сліз очима; та ось вона в пориві палкої відданості обернулася до Пепи, і з її вогкої долоні випав зіжмаканий купончик, що його вона весь той час нервово м'яла в руці. Пепа того не побачив, бо він дивився на зорі; але пан Соучек із поліції побачив і всміхнувся сумно й мудро.