О пів на восьму місіс Сполдінг вийшла на задній ґанок викинути в помийне відро кірки від кавуна й побачила, що на подвір'ї стоїть містер Джонас.
— Як там ваш хлопчик? — спитав він.
Місіс Сполдінг хотіла щось відповісти, але губи її затремтіли і вона промовчала.
— Мені можна з ним побачитися? — спитав містер Джонас.
Вона й тепер не здобулася на слово.
— Ми з ним добрі знайомі,— сказав містер Джонас.— Мало не щодня зустрічалися, відколи він почав бігати самостійно. Я йому дещо привіз — там, у фургоні.
— Він...— Місіс Сполдінг хотіла сказати "непритомний", але не змогла.— Він спить, містере Джонас. Лікар сказав, щоб його не турбували. Ой, і самі не знаємо, що з ним таке!
— Навіть якщо він спить,— не вгавав містер Джонас,— я однаково хотів би сказати йому дещо. Часом те, що почуєш уві сні, ще й більше важить, його краще чути, і воно доходить до глибини душі.
— Пробачте, містере Джонас, я просто не можу так ризикувати.— Місіс Сполдінг узялася за ручку дверей [514] і не пускала її.— Але все одно дякую вам за те, що прийшли. Дякую.
— Еге ж, мем,— мовив містер Джонас.
Але не зрушив з місця. Стояв і дивився вгору, на Дугласове вікно.
Місіс Сполдінг зайшла в дім і зачинила за собою двері.
Нагорі в своєму ліжку сипло дихав Дуглас. Звук був такий, наче хтось то витягав із піхов, то вкладав назад гострого ножа.
О восьмій годині приїхав лікар і, виходячи з дому, знову хитав головою. Він був без піджака, у попущеній краватці, і вигляд мав такий, ніби за один той день схуд фунтів на тридцять.
О дев'ятій Том, мати й батько поставили надворі під яблунею складане ліжко, знесли Дугласа вниз і поклали спати просто неба: мовляв, якщо повіє бодай найменший вітрець, сюди він долине швидше, ніж у задушну кімнату нагорі. До одинадцятої вони раз по раз виходили до хворого, а тоді поставили будильник на третю годину ночі, щоб устати й наколоти свіжого льоду, і пішли спати.
Нарешті в домі стало темно й тихо, всі поснули.
О пів на першу повіки в Дугласа здригнулися. Зійшов місяць.
І десь далеко хтось заспівав.
Тужний високий голос то підносився, то завмирав у чистому й мелодійному співі. Слів було не розібрати.
Місяць піднявся над краєм озера, подивився на місто Грінтаун у штаті Іллінойс, побачив його як на долоні й немовби виставив на огляд — з усіма його будинками, всіма деревами, всіма наділеними предковічною пам'яттю собаками, що неспокійно стеналися, дивлячись свої нехитрі сни.
І, здавалося, чим вище підбивався місяць, тим ближчим, гучнішим і дзвінкішим ставав голос співака.
І Дуглас у гарячковому забутті засовався на ліжку й глибоко зітхнув.
Може, це було за годину до того, як місяць затопив своїм промінням цілий світ, а може, й раніше. Але таємничий голос усе наближався, і тепер разом з ним стало чути щось ніби калатання серця — а насправді то був [615] стукіт кінських копит по цегляній бруківці, приглушений гарячим рясним листям дерев.
Чути було й ще один звук: час від часу щось тихенько, чи то квилило, чи то вищало, наче десь там відчинялися й зачинялися двері. То порипував старий фургон.
І ось на залитій місячним світлом вулиці показався кінь, що тяг за собою фургон, а на високих козлах звично похитувалась худа постать містера Джонаса. Він був у капелюсі, так ніби й тепер пекло літне сонце, і зрідка перебирав руками віжки, що струміли в повітрі над спиною коня, мов тихий потічок. Фургон ледь-ледь посувався вулицею, містер Джонас співав, і Дуглас уві сні неначе затамував подих і прислухався.
— Повітря, повітря... Кому повітря?.. Чисте, мов сльозинка, прохолодне, мов крижинка... Повітря з квітневих Лугів, з осінніх садів, з Антільських островів... Свіже, духмяне, чисте, прозоре, з-за гір і з-за моря... В пляшку налите, корком закрите... Раз купиш і знов прибіжиш... Дихай не хочу — і все те за гріш!
З останніми словами фургон зупинився біля бровки тротуару. І ось уже на подвір'ї тінню став чоловік, тримаючи в руках дві зелені пляшки, що зблискували в темряві, як котячі очі.
Містер Джонас подивився на ліжко під яблунею і тихенько гукнув хлопця на ім'я — раз, потім ще і ще. Нерішуче переступив з ноги на ногу, поглянув на пляшки у своїх руках, а тоді зважився, обережно підійшов ближче, сів на траву і втупив погляд у хлопця, знеможе-ного величезним тягарем літньої спеки.
— Дуг,— мовив він,— ти лежи собі спокійно. Не треба нічого казати, не треба розплющувати очей. Можеш навіть не вдавати, що слухаєш. Ти мене чуєш, і цього досить. Я старий Джонас, твій друг. Твій друг,— повторив він і кивнув головою.
Потім сягнув рукою вгору, зірвав з гілки яблуко, покрутив у руках, відкусив шматок, прожував і повів далі;
— Є люди, що надто молодими впадають у зажуру. Начебто й причини ніякої нема, але такі вже вони, мабуть, уродилися. Від усіх інших вони різняться тим, Що їх легше вразити, довести до сліз, вони швидше занепадають духом, довше пам'ятають кривди і, як я сказав, надто рано починають журитися. Я це знаю, бо й сам із таких. [516] Він одкусив і з'їв ще шматок яблука.
— Ну, то що ми маємо? — запитав потому. І сам собі відповів:— Гарячу серпневу ніч, ані найменшого вітерцю. Просто дихати нічим. Та й літо було таке довге, і стільки всякого сталось, еге? Аж занадто. І ось уже майже перша година, а ні вітерцем, ні дощиком і не пахне. Зараз я встану й піду. Та перед тим — ти це добре запам'ятай — я залишу в тебе на ліжку оці дві пляшки. І коли я піду, ти трохи почекай, а тоді помалу розплющ очі, сядь, візьми ці пляшки й випий з них усе до дна. Тільки пий не ротом, ні,— пити треба носом. Нахили пляшку, відкоркуй її і втягни в себе усе, що в ній є, аби пішло просто в голову. Та спершу, звісно, прочитай, що написано на етикетці. А втім, краще я сам тобі прочитаю...
Містер Джонас підняв одну пляшку до світла.
— "Зелена сутінь — дає змогу подихати вві сні добірно чистим повітрям з Півночі,— почав читати він.— Зібрана над вічними снігами Арктики навесні тисяча дев'ятсотого року й змішана з квітневим вітром тисяча дев'ятсот десятого року над долиною у верхів'ях Гудзону, із золотистим пилком, що сяяв одного дня при заході сонця в лугах навколо Гріннелла, штат Айова, і з прохолодою від озера, струмків та лісових джерел, уловленою там-таки й тоді ж таки"...