Вона знову прислухалась. Ніде нічого.
"Треба йти далі. Все це через оту безглузду історію".
Вона рушила далі й знов почала лічити східці:
— ...Тридцять п'ять, тридцять шість... Обережно, не впади. Ну й дурна ж ти... Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев'ять, сорок... і ще два, це вже сорок два — майже півдороги.
І раптом знову заклякла.
"Зажди",— звеліла собі подумки.
Ступила крок. Звук відгукнувся луною.
Ступила ще крок.
І знов луна, немов ще чийсь крок, майже в ту саму мить.
— Хтось скрадається за мною,— прошепотіла вона до яру, до чорних цвіркунів, невидимих зелених жаб і чорного потічка внизу.— Мало на п'яти не наступає. А я боюсь озирнутися.
Ще крок — і знов луна.
— Щоразу як я ступлю, ступає і він. Крок — луна.
Вона ледь чутно запитала в яру:
— Полісмене Кеннеді, це ви? Цвіркуни мовчали.
Цвіркуни дослухалися. Сама ніч дослухалася до неї. Усе довкола — й віддалені нічні луки, й близькі нічні дерева — проти свого звичаю завмерло нерухомо, перестали тремтіти листочки дерев, бадилинки трави, зорі в небі, гілочки на кущах — усе дослухалося, як калатає серце Лавінії Неббс. І, може, десь за тисячу миль звідти, на маленькій глухій залізничній станції, загубленій серед безмежжя, якийсь самотній подорожній, що примостився з газетою під єдиною голою тьмяною лампочкою, підвів у цю мить голову й запитав себе: "Що воно таке?" — а тоді подумав: "Та, певне, просто дятел довбе струхлявілий усередині стовбур". Але то був не дятел, а Лавінія Неббс, то лунко калатало її серце.
Тиша. Тиша літньої ночі, що залягла на тисячу миль і вкрила землю, мов сутінно-біле море.
Швидше, швидше.
Лавінія квапливо ступала зі східця на східець.
Бігом!.. [476]
І тут вона почула музику. То було якесь божевілля, безглуздя — на неї враз наринула могутня хвиля музики, і вона, чимдуж біжачи вниз, охоплена панічним жахом, відчувала, як та бурхлива злива звуків відлунює десь у глибині її свідомості передвістям страшної біди; а музика гучала все виразніше, все навальніше і гнала її далі, стрімголов, у нестямі, униз, униз, на дно яру.
"Ну, ще трохи, ще,— благала вона подумки.— Сто вісім, сто дев'ять, сто десять!.. Усе! А тепер — бігом через місток!"
У цю сліпучо-жаску хвилину, над бурхливим темним потічком, вона підганяла свої ноги, руки, тіло, свій страх, квапила кожну частку свого єства й чимдуж бігла по стоптаних, лунких, пружних і аж наче живих хитких мостинах, а за нею невпинно, невідчепно гупала чиясь хода, і так само невідчепно гучала позаду ота музика, пронизлива й непогамовна.
"Він не відстає ні на крок, не обертайся, не дивися, бо як побачиш його, то вже й з місця не зрушиш від такого жахіття. Тікай, тікай!" І вона мчала містком.
"О боже, боже, благаю тебе, дай мені сили дістатись нагору! Ось вона, стежка, тепер між ті пагорки... О боже, як темно і як далеко ще бігти... Навіть як я тепер закричу, це нічого не зарадить, та й закричати мені вже несила... Ну все, кінець стежки, а онде й вулиця... О боже, дай мені врятуватися... якщо я тільки добудуся жива додому, то вже ніколи не вийду сама... Дурна я була, справді дурна, не знала, що таке страх, але дай мені тільки втрапити додому, і я ніколи й нікуди не піду без Гелен чи Франсіни!.. Ось уже вулиця. Тепер — на той бік!"
Вона перебігла вулицю й помчала далі тротуаром.
"Ось і ґанок! Мій дім! Боже, дай мені ще хвильку — ввійти, замкнутись — і я в безпеці!"
А онде... яка дурниця помітити таке, і чого воно одразу впало в око, дорога ж кожна мить... а проте онде вона, блищить на балюстраді веранди, недопита склянка лимонаду, залишена там хтозна-коли — рік тому, аж пів-вечора тому! Склянка з лимонадом, стоїть собі спокійнісінько на балюстраді, мов нічого й не сталось... і...
Лавінія чула, як її ноги незграбно ступають по веранді, відчувала, як тремтять руки, не потрапляючи ключем [477] у замок. Чула, як калатає у грудях серце. І як у неї всередині усе аж кричить.
Та ось ключ уже в замку.
"Відмикай же, хутчій!"
Двері відчинилися.
"Ну ж бо, в дім! Зачиняйся!"
Вона захряснула двері.
— Тепер на ключ, на засув, швидше! — знесилено, мало не зомліваючи, прошепотіла вона.— Замикай міцніш, міцніш!
Двері замкнено і взято на засув.
Музика змовкла. Лавінія знов прислухалася до серця — його стукіт помалу затихав.
"Удома! О боже, удома, в безпеці! Усе минуло, минуло, минуло!..— Вона важко, знеможено припала спиною до замкнених дверей.— Минуло, минуло. Ану, прислухайся. Ніде ані звуку. Хвалити бога, все позаду, я вдома, у, безпеці. Більш ніколи не вийду на вулицю поночі. Сидітиму вдома. І в той яр більш ані ногою. Ой, як добре, так добре, що я уже вдома, що все минулося! Я в безпеці, двері замкнені... Стривай!.. Ану, визирни у вікно".
Вона визирнула.
"Та ні, нікого там нема! Анікогісінько. І ніхто за мною не йшов. Ніхто не гнався..."
Вона звела дух і мало не засміялась сама із себе.
"Ну звісно, що ні. Якби за мною хтось гнався, то вже давно схопив би мене. Не така я прудконога... Ніде нікого, ні на веранді, ні на подвір'ї. По-дурному я наполохалась. Тікала ні від чого. А там, у яру, так само безпечно, як і будь-де. Та все одно добре бути вдома. Тут так тепло, так хороше, що нічого в світі більш не треба".
Вона простягла руку, щоб увімкнути світло, і раптом завмерла.
— Що там? — мовила тихо.— Що там таке? Що? У вітальні позад неї хтось прокашлявся.
●
— От чортівня, завжди вони все зіпсують!
— Та не переймайся ти так, Чарлі.
— А про що ж нам тепер балакати? Марно балакати про Нелюда, коли його й живого нема! Отож і боятися більше нічого! [478]
— Не знаю, як ти, Чарлі,— сказав Том,— а я знов подамся до літньої льодовні, сяду біля дверей і уявлятиму, собі, що він живий, от і піде мороз поза шкірою.
— Це виходить — самого себе дурити.
— Як хочеш дрижаків похапати, то мусиш щось вигадати, Чарлі.
Дуглас не слухав, про що говорять Том і Чарлі. Він дивився на будинок Лавінії Неббс і тихо бурмотів сам до себе:
— Я ж був учора ввечері у яру. І сам бачив. Геть усе бачив. А по дорозі додому проходив тут. І бачив оту склянку з лимонадом на веранді, там ще з половину лишалося. Я навіть допити хотів. Подумав собі: от би допити його... І в яру я був, і тут був — скрізь, де все те діялося.....