Вільям Форрестер розплющив очі. Міс Гелен Луміс закінчила мандрівку, вони обоє знов були в своєму місті, в саду, і їм здавалося, ніби вони знайомі вже хтозна-відколи, давні добрі друзі,— а тим часом чай у срібному чайнику зовсім охолов і надвечірнє сонце висушило бісквіти. Білл зітхнув, випростав спину й знову зітхнув.
— Ще ніколи в житті не було мені так хороше.
— Та й мені.
-' Я забрав у вас стільки часу. Мав би піти з годину тому.
— Ви ж знаєте, які втішні були для мене ці хвилини, всі до одної. А от вам яка охота марнувати час із недолугою старою?..
Білл знову відхилився в кріслі, примружився й поглянув на неї. Тоді майже зовсім замружив очі, так що між повіками ледь проходило світло. Злегенька нахилив голову в один бік, потім у другий.
— Що це ви робите? — зніяковіло запитала міс Луміс. Нічого не відповівши, він і далі роздивлявся на неї.
— Якщо знайти відповідне положення, — пробурмотів він,— так щоб пристосуватися, обмежити поле зору...— А подумки провадив: "...тоді можна затерти зморшки, відкинути нашарування часу, повернути літа назад..."
І раптом аж стенувся.
— Що з вами? — спитала міс Луміс.
Але все вже минуло. Щоб ухопити те видиво, він розплющив очі. І то була похибка. Він мав і далі сидіти відхилившись і мляво дивитися крізь приплющені повіки, так щоб усе трохи розпливалося. [450]
— І все ж таки,— мовив він,— якусь мить я бачив.
— Що ви бачили?
"Ту лебідоньку, звісно", — подумав він. І, мабуть, на цю думку ворухнулись і його губи.
Міс Луміс рвучко випросталась на стільці. Руки її мов заклякли на колінах. Очі втупилися в нього, і він з безпорадним розпачем побачив, як на них набігають сльози.
— Пробачте мені,— мовив він,— будь ласка, пробачте.
— Та ні, що ви...— Вона й далі сиділа нерухомо, склавши руки на колінах, і не намагалася втерти очі.— А тепер вам краще піти... Так, завтра можна, але зараз ідіть, прошу вас, і нічого більше не кажіть.
Білл пішов садом, залишивши її в затінку біля столу. Озирнутися він не наважився.
Минуло чотири дні, вісім днів, дванадцять днів... Його запрошували то на чай, то на вечерю, то на обід. Довгими зеленими надвечір'ями вони сиділи й розмовляли — про мистецтво, про літературу, про життя, про суспільство й політику. їли морозиво, смажених голубів, пили добрі вина.
— Мені завжди було байдуже до всяких пересудів,— сказала якось міс Луміс.— А пересуди вже таки пішли, правда ж?
Білл Форрестер збентежено засовався на стільці.
— Так я й знала. Жодній жінці не вберегтися від пліток, навіть коли їй дев'яносто п'ять років.
— Я можу більш не приходити.
— Та ні, ні! — вигукнула вона і враз опанувала себе. Тоді вже спокійніше повела далі: — Ви й самі добре знаєте, що так не можна. Та й вам має бути байдуже до того, хто там що подумає, хіба ні? Ми ж бо знаємо, що нічого негожого в цьому немає.
— Певно, що мені байдуже,— підтвердив Білл.
— А тепер,— і міс Луміс відхилилася назад,— пограймо в нашу гру. Куди ми вирушимо цього разу? В Париж? Хай буде Париж.
— У Париж,— погодився Білл і злегка кивнув головою.
— Так от,— почала вона,— нині в нас тисяча вісімсот вісімдесят п'ятий рік, і ми сідаємо на пароплав у нью-йоркській гавані. Ось наш багаж, ось наші квитки, [451] отам — лінія обрію. Тепер ми вже пливемо через океан. А тепер наближаємося до Марселя...
І ось вона стоїть на мосту й дивиться у прозору воду Сени, коли це раптом і він опиняється поруч і теж звертає погляд униз, на хвилі літа, що спливають за течією. Ось вона тримає в білій руці келишок з аперитивом, а ось і він тут як уродився, нахиляється до неї і торкається її келишка своїм. Він бачить себе у дзеркальних залах Версальського палацу, за ресторанним столиком у Стокгольмі, вони разом лічать червоно-білі стовпчики цирулень уздовж каналів Венеції. Усе, що вона колись звідала сама, тепер вони звідують разом.
Якось надвечір у середині серпня вони сиділи в саду й дивились одне на одного.
— А ви знаєте,— сказав Білл Форрестер,— що я ось уже півмісяця майже щодня буваю у вас?
— Та не може бути!
— І це для мене величезна втіха.
— Воно-то так, але ж навколо стільки молодих дівчат...
— У вас я знаходжу все те, чого бракує їм,— доброту, розум, дотепність.
— Дурниці. Доброта й розум притаманні старості. А в двадцять років жінці більш до вподоби бути безжальною і легковажною.— Міс Луміс замовкла й глибоко зітхнула.— А тепер я хочу збентежити вас. Пригадуєте, того разу, коли ми вперше зустрілись у павільйоні "Води — морозиво", ви обмовилися, що свого часу почували до мене щось ніби... ну, скажімо, прихильність. А потім більш і словом про це не прохопилися, сподіваючись, що я забуду. То ось я змушена просити, щоб ви прояснили мені цю делікатну обставину.
Білл видимо розгубився.
— Ви мене таки збентежили,— спробував ухилитися він.
— Ну ж бо, кажіть!
— Багато років тому мені потрапила на очі ваша фотографія.
— Я ніколи не дозволяю себе фотографувати.
— То був дуже давній знімок, вам там років двадцять.
— А-а, ви он про що. Та то ж чиста сміхота. Щоразу, як я даю якісь гроші на доброчинність або відвідую бал, [452] вони відкопують ту фотографію, здувають з неї порох і друкують у газеті. І всі у місті сміються, навіть я сама.
— Газета чинить досить жорстоко.
— Та ні. Я сама їм сказала: коли вам потрібна моя фотографія, друкуйте ту, що зроблена тисяча вісімсот п'ятдесят третього року. Хай люди пам'ятають мене такою. І, бога ради, під час похорону не знімайте віка з труни.
— Я розповім вам, як усе те було...
Білл Форрестер склав руки на грудях, тоді подивився на них і трохи помовчав. Він пригадував собі ту фотографію, і вона виразно поставала в нього перед очима. Тут, у саду, він мав час відновити в уяві кожну рисочку Гелен Луміс на давній фотографії — ще зовсім юної прекрасної дівчини, що вперше позувала перед фотоапаратом сама: Він ніби навіч бачив перед собою її ясне, спокійне обличчя, осяяне сором'язливою усмішкою.
То було обличчя весни, обличчя літа, від нього віяло теплим духом цвіту конюшини. Уста рожевіли, мов гранатові зернята, в очах відбивалося полудневе небо. Діткнутися до цього обличчя було однаково що спізнати оте незмінно нове відчуття, коли раннього грудневого ранку розчиняєш вікно й підставляєш руку під перші холодні білі порошинки тихого снігу, що неждано-негадано пішов уночі. І все воно — і теплий подих, і звабна ніжність — назавжди збереглось у цьому чудесному витворі оптики й хімії, якого ні на годину, ані на секунду не зможе зістарити невпинний плин часу: цей дрібний і легкий перший сніг ніколи не розтане й переживе ще тисячі гарячих літніх місяців.