То була одна з небагатьох, і завжди лагідних, суперечок у їхньому тихому подружньому житті. Містер Бентлі ніколи не схвалював схильності дружини зберігати всілякі пам'ятки. [389]
"Будь така, яка ти є, поховай те, що минуло,— казав він.— Старі квитки — облуда. Зберігати всілякий мотлох — це щось ніби отой фокус із дзеркалами".
Коли б Джон був живий, що б він сказав їй сьогодні?
"Ти зберігаєш порожні кокони,— сказав би він.— Щось ніби старі корсети, в які тобі вже ніколи не влізти. То навіщо ж їх зберігати? Ти ж однаково не доведеш, що була колись молода... Фотографії? Ні, вони брешуть. Ти ж не фотокартка".
"А письмові свідчення під присягою?"
"Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти — це ти сама, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти".
Місіс Бентлі кивнула головою, і їй стало легше дихати.
"Авжеж, я розумію. Розумію".
Тростина з позолоченою головкою німотно лежала на освітленому місяцем килимку.
— Вранці,— мовила до неї місіс Бентлі,— я знайду спосіб покласти цьому край і надалі буду тільки самою собою, теперішньою, а не з якихось інших літ. Атож, так я й зроблю.
І вона заснула...
Настав ранок — сонячний, зелений,— і біля надвірних дверей, тихенько стукаючи в дротяну сітку, з'явились обоє дівчаток.
— Ви дасте нам іще що-небудь, місіс Бентлі? Якісь інші речі тієї дівчинки?
Стара провела їх з передпокою до бібліотеки.
— Ось бери.— Вона дала Джейн сукенку, в якій у п'ятнадцять років грала роль дочки мандарина.— І оце, і оце,— віддала калейдоскоп і збільшувальне скло.— Усе беріть, що хочете,— сказала вона.— Книжки, ковзани, ляльки, все... Усе воно ваше.
— Наше?..
— Ваше і нічиє більш. А ви допоможете мені зробити одне діло? Я хочу розкласти на задвірку велике' вогнище. Треба буде звільнити скрині й повиносити весь мотлох, щоб його забрав лахмітник. Усе те вже не моє. Ніщо не можна зберігати довіку.
— Ми допоможемо,— сказали дівчатка.
Місіс Бентлі рушила поперед них на задвірок з коробкою [390] сірників у руці. Дівчатка несли за нею по оберемку старих речей.
І потім, аж до кінця літа, часто можна було побачити на веранді місіс Бентлі обох дівчаток і Тома, що сиділи, мов пташки на жердинці, і чекали. А коли з вулиці долинали срібні дзвіночки морозивника, двері будинку розчинялись, і з них випливала місіс Бентлі, засунувши руку в гаманець із срібною застібкою, і потім з півгодини усі вони, троє дітлахів і стара жінка, сиділи на веранді, ласували крижаними шоколадними брикетами й сміялися. Тепер вони були добрими друзями.
— Скільки вам років, місіс Бентлі?
— Сімдесят два.
— А скільки було п'ятдесят років тому?
— Сімдесят два.
— І ви ніколи не були молодою, ніколи не носили стрічок у кісках і отаких платтячок?
— Ні.
— А як вас звуть на ім'я?
— Мене звуть місіс Бентлі.
— І ви завжди мешкали тут, у цьому-от будинку?
— Завжди.
— І ніколи не були гарненькою?
— Ніколи.
— Ніколи — ні мільйон, ні мільярд років тому?
У задушній тиші літнього надвечір'я дівчатка нахилялися до старої жінки й чекали на відповідь.
— Ніколи,— відказувала місіс Бентлі,— ні мільйон, ні мільярд років тому.
●
— Ти наготував свого записника, Дуг?
— Авжеж.— І Дуглас лизнув олівця.
— Що там у тебе вже записано?
— Усі звичайні справи і події.
— А, Четверте липня і все таке... Кульбабове вино, лава-гойдалка на веранді, еге ж?
— Ось тут говориться, що цього літа я вперше їв ескімо першого червня тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року.
— То ще не справжнє літо.
— Усе одно, це було вперше, от я й записав. Купив нові тенісні туфлі — двадцять п'ятого червня. Уперше бігав босий по траві двадцять шостого червня. Нумо, нумо, [391] нумо — раз!.. Ну, а що маєш цього разу ти, Томе? Якесь нове "вперше", якусь чудасію про канікули — як там, приміром, зловили рака в річці чи павука-водоміра?
— Ще ніхто ніколи в житті не зловив павука-водоміра. Ти чув коли-небудь, щоб хтось його зловив? Ану, подумай!
— Я думаю.
— Ну й що?
— Твоя правда. Ніхто не зловив. І, мабуть, ніколи не зловить. Надто вже вони прудкі.
— Не в тому річ. Просто їх немає,— сказав Том. Тоді трохи подумав і ствердно кивнув головою.— Атож, їх просто ніколи на світі не було й немає... А записати я хочу ось що...— Він нахилився і щось зашепотів братові на вухо.
Дуглас записав.
Обидва прочитали записане.
— Щоб я пропав! — вигукнув Дуглас.— Я ж ніколи про таке й не подумав! Оце відкриття! І воно таки правда: старі люди ніколи не були дітьми.
— Але це трохи сумно,— тихо мовив Том.— А ми нічим не можемо їм зарадити.
●
— Схоже на те, що в місті повно машин,— сказав Дуглас біжачи.— У містера Ауфмена — Машина щастя, у міс Ферн і міс Роберти — Зелена машина. А в тебе, Чар-лі, що?
— Машина часу! — засапано відповів Чарлі Вудмен, не відстаючи від нього.— Слово честі, три слова честі!
— Возить у минуле і майбутнє? — спитав Джон Хафф, легко випереджаючи їх обох.
— Тільки в минуле, не все ж тобі одразу. Ось ми й тут.
Чарлі Вудмен зупинився біля живоплоту. Дуглас придивився до старого будинку.
— Стривай, та це ж дім полковника Фрійлі. Ну, тут ніякої Машини часу бути не може. Він же не винахідник, а коли б і змайстрував таку річ, як Машина часу, ми б давно вже про це знали.
Чарлі та Джон навшпиньки піднялися східцями веранди. Дуглас пирхнув, покрутив головою і лишився стояти внизу. [392]
— Гаразд, Дугласе,— сказав Чарлі.— Лишайся тут, коли ти такий дурний упертюх. Авжеж, полковник Фрійлі не винайшов цю Машину часу. Але він ніби її власник, і вона вже давно тут. Ми були просто Дурні, що не додивилися раніше. Тож бувай здоровий, Дугласе Сполдінг!
Чарлі взяв Джона під лікоть, так наче супроводив даму, відчинив сітчасті двері веранди й ступив за поріг. Двері зачинились не одразу. Дуглас притримав їх і мовчки рушив слідом.
Чарлі перейшов веранду, постукав у двері будинку й відчинив їх. Усі троє зазирнули в довгий темний передпокій, що вів до кімнати, звідки линуло тьмаве, зеленкувате й водянисте, наче в підводній печері, світло.
— Полковнику Фрійлі! Ані звуку.
— Він погано чує,— прошепотів Чарлі.— Але казав мені, щоб я просто заходив і гукав. Полковнику!