— От нема то, як молодим бути. Що їм! Перед ними життя. Не те, що ми, — почав наново Помело. — Ми не тільки собою турбуємося, а й ними і всім.
— І це гірша турбота, ніж що. Як погадаю собі, до чого воно йде, то мало не скажуся. Пощо твій труд, пощо твої зусилля, коли люди самі чортові в зуби лізуть? Мали свою державу, тільки тримай її, скріпи, уладжуй, — ні! То гетьман їм не до вподоби, то гетьманиха, то його вус, то її спідниця. Гетьман не п'є, а гетьманиха не лається, Алексія їм подавай! Бо любіший для них чужий гарапник, ніж своя булава. Такий народ! Неправду кажу, що?
Помело мовчав. Може, у душі і притакував Босаковському, так признатися не хотів. Усе ж таки колишній запорожець, а запорожці ворогували з Виговським, бо він із панів, зі шляхти, та ще княгиню за жінку собі взяв.
— Чого ти мовчиш, брате? — спитав його вдруге Босаковський.
— Мовчу, бо не знаю, що тобі на твоє гірке слово казати. Трохи воно так, а трохи ні. Не всьому винен народ. Ой, не всьому! Народ що оце плесо (і показав на воду), як кинеш камінь, то сколишеш його. Винні ті, що нашу воду колотять і каламутять. На них ти насамперед нарікай. На тих, що за булаву деруться, і на їх прислужників і наймитів. Народ — стихія, а вони чорні духи, вони всьому злому причина.
Тепер Босаковський замовк і голову на груди похилив.
— Та ще й те годиться сказати, що не пора тепер на нарікання, — продовжував Помело, — тільки розжалоблюєш себе, брате. А нам не сліз і не жалю треба, а діла, щоб рятувати те, що врятувати можна.
Босаковський руку до нього простягнув. "Правда твоя. Нам діла треба. Кожний хай робить, що хоче. Ми Нечаїху рятуймо, рятуймо Богданів рід".
— Я живий! — почувся нараз старечий, тремтячий голосок. Дворецький висунувся з імли й припинив розмову.
Босаковський потягнув його за рукав:
— Сідай, старий! Хоч, може, твої пальці й не дуже то чисті, бо ти завжди коло того поганого Фалдовського терся, а все ж таки хоч на старості літ помудрів і покинув його, а з чесними людьми пішов. І, мабуть, не пожалієш за цим. Бо де тепер твій пан? А ти, славити Бога, живий. Що — живий! Я тебе ще й оженю. Побачиш, що оженю! — і Босаковський з такою силою поклепав старого по плечах, що той аж перевернувся.
— От тобі й жених! — сміявся Босаковський. — Що ж буде, як тебе жінка за чуба вхопить, бо я тобі у своїх "майонтках" таку жіночку підшукати гадаю, що прямо хоч у коноплі став. Тебе і її. Виполохали б усю шкідливу птицю, яка була б. Що? Ні?
Нараз замовк, слово як ножем відрізав, бо побачив, що дворецький очі долонею прикрив і хлипав.
Босаковський зніяковів. Йому жаль стало старого. "Чого ж бо ти? Бачиш, що жартую. Ми, козаки, любимо жарти. Нам розмова без жартів, що без солі хліб. Перестань". — І хотів підвести дворецького й посадити коло себе. Але цей упав на коліна й насилу благав:
— Пане Босаковський! Ви мене своїми жартами не образили (я старий слуга, до панських жартів привик), але покійника, пана Фалдовського забути не можу. Крутий чоловік був, кам'яне серце мав, то правда. Не одного він скривдив і не одну, най йому Бог гріха простить, бо люди не можуть. А все ж таки я його на своїх руках виносив, виплекав, викохав, я його мови й молитви вчив.
— Не признавайся, старий! — перебив Помело.
— Не моя вина, добродії мої! Не моя! Предківська кров відізвалася у ньому, з такого роду був. А нині... — і старий знов розридався гірким плачем.
— Чого ж ти хочеш, кажи! — спитав Босаковський.
— Милість зробіть, покажіть свою ласку!..
— Кажи ж бо раз!
— Дозвольте мені тіло покійника забрати! Це був мій пан, я його на руках виплекав від дитини...
— Чули вже! — перебив йому Босаковський і повернувся до Помела. — Як ти гадаєш, брате?
Помело відкашельнув. "Хай бере. Нам байдуже, де зігниє Фалдовський. Старого жаль. Дозволь".
— Бери! — сказав Босаковський і поправив вус.
— Для тебе це роблю, не для покійника, бо він того не гідний. Ми й так який там день або два побудемо у слобідці, раз — щоб відпочи ти й полікувати рани, а два — щоб роздумати гаразд та розглянутися, куди і як нам їхати дальше. За той час можеш поховати свого пана. Це вже твоє діло, а не наше.
Дворецький обняв Босаковського за коліна.
— Нехай Бог вашій милості заплатить, добродію мій! Я вам того до смерті не забуду, — і поліз у ярок шукати тіла Фалдовського.
— Хлопці, а поможіть старому! — гукнув на своїх Босаковський, — бо ще собі де голову розіб’є.
Хлопці не відмовилися. Від перевізників чули, що дворецький нераз гамував злість Фалдовського й не одного вирятував із халепи.
Заки товариство впоралося з кіньми, Фалдовський лежав на бурці, а дворецький припадав до нього: "Не моя вина, — виправдовувався, — не моя вина, пане й добродію мій! Бог так хотів, нікому суду Божого не минути. О, Боже!" — і непомітно для других обтулював тіло свого пана.
— Так воно так, — зітхав Помело. — Носив вовк, понесли й вовка.
— Доти збанок воду носить, доки...— почав Уласенко, а Фтерапонт докінчив за нього: "доки той збанок по пиво не пошлють".
— Ой, ти пиворізе! — усміхнувся Босаковський, — коли то й тобі хоч одне вухо одірвуть, бо ти забагато чуєш. А ще більше говориш. І якраз дурне... Ну, панове товариство, нам у дорогу пора. Наші у слобідці, мабуть, нас тривожно визирають. Може, уже й моляться за наші душі.
Та ще він того не скінчив, як заіржав кінь і з імли виринула козацька стать.
— Борис! — радісно скрикнув Босаковський. — А тебе що до нас принесло? Чому не пильнував жінок?
— Жінкам уже терпцю не ставало. А мені також. Так довго вас не було. Ми боялися, чи не дай Боже.., — і не скінчив, бо занімів з дива, побачивши кілька гарних коней і цілу купу зброї. — Га, га, га! Як бачу, не прогавили ви нагоди. І напрацювалися.
— Ще й як! — покрутив вус Босаковський.
— Так тоді поздоровляю з перемогою. Шкода тільки, що мене тут з вами не було.
— Не жалуй, — потішив його Помело. — Таких пригод чекає нас ще багато. Це лиш початок. Чим дальше в ліс, тим більше дерев. Так, гадаю, і з нами буде. А все ж таки початок ми зробили добрий.
— На коні, панове, на коні! — наглив Босаковський, бо спішивсь до слобідки. — Жінкам уже терпцю не ставало, — мотав собі на вус. Перший у стремена скочив, за ним Помело, Уласенко, Фтерапонт та інші. Кожен крім свого ще одного зайвого коня за вуздечку тримав. Фтерапонт щонайкращого вибрав, але запевняв усіх, що це підпалений. "О, дивіться, дивіться, як боками носить". Дворецький і перевізник узяли собі щонайспокійніших. Поклали Фалдовського на бурку й везли обережно.