Перше враження великої радості, коли переходили від розбишак у руки Босаковського, минуло і замість нього з’явилася ціла низка питань, що сталося з їх дітьми, хатами, хазяйством і як їм туди вернутися?
Якась молода сотничиха не втерпіла й розридалася уголос, головою об стіну товкла.
Недавно побралися, і то з великої любові. Завели чимале хазяйство, челядь, достатки, так їм добре було, що хіба пташиного молока бракувало. Аж нараз налетіли вороги, як круки. Спалили двір, слуг перебили, добро розграбували. Чоловік її коло гетьмана, а вона тут, сама у невідомій стороні, безпомічна й безрадна, і тільки їй ходу, що з моста та в воду.
— Не гніви Бога, сестро! — вговорювала її сусідка, жінка старша і бувала у світі. — Бо що я мала б казати? Я тридцять літ ні дня, ні ночі спокійної не мала, рук собі від роботи не чула, годувала, не досипляла, як нараз, мов сорока на тину, сіла. Ось диви, яке моє добро! — Кажучи це, показала на свій порваний одяг. — А все ж таки всього харцизам не дала!
Розвинула хустину і поклала кілька чималих перел, які вспіла повідривати чи повідгризати зубами з "кошульки перлової" та сховати в устах.
— Спасибі і за те, бо решти я вже не побачу.
— Добре, що вас цілими залишили, — додала третя.
— Великого викупу сподівалися, тому й пощадили. Коли б не це, Бог знає, де ми тепер були б.
Так вони, хоч і не радо, розказували про свою біду, слова густо перемішуючи зі сльозами.
Одна тільки з них сиділа в кутку, мов намальована, мов той образ на покуті, задивлена у простір та заслухана в голос власної душі. Не плакала, не нарікала і навіть не зітхала, хоч видно було, що терпіла може й більше від других тим німим і безмовним терпінням, замкненим у душі на замок гордості.
Молода ще була, літ коло тридцять. Не марна, але й не огрядна, блідолиця, з великими синіми, як фіалки, очима і з темно-попелястим волоссям. Уста малі, не скорі до сміху, паленіли краскою свіжих малин і ціла вона нагадувала не буйний степ, а скоріше лісову поляну, овіяну таємними чарами літнього погідного ранку, що будиться з короткого нічного сну, ранку, несвідомого грядучої днини.
Буйне, злегка схвильоване волосся, переділене посередині голови, обрамляло сумовите личко, стискало вуха і сплетене було позаду, на круглій, мов зі слонової кості, шиї у тугий грецький вузол. Було в тій молодиці щось від античної богині і щось від християнської мадонни; поміж живими жінками скидалася вона на гостю з далеких, невідомих країв. Вабила до себе й приманювала незвичайною своєю вродою, але й не давала близько приступити до себе; сумна достойність веліла шанобливо ставитися до неї.
Може це й було причиною, що навіть брудні руки харцизів не торкалися до неї. Одяг тієї жінки, не так багатий, як гарно достоєний до неї, був майже неткнений. Темно-фіолетовий жупанець із горностаєвим білим коміром туго охоплював її струнку постать, мов притулювався до неї, жовті сап'янові чобітки гострими своїми носиками цікаво визирали з-під термоламної плахти, а на вирізі тоненької сорочки мерехтіло кілька зразків рівних круглих перел, величини горохового зерна.
Ті перли особливо гарно підходили до неї, ще сильніше підкреслювали її сумовиту, незвичайну вроду.
Коли Уласові невістки обходили гостей з чарками гарячої варенухи, вона подякувала, бо не вживає, при тому привітно всміхнулася тим усміхом, що ледве помітно промайне по вустах, але в пам'яті залишається надовго. Випила склянку молока, закусила коржиком і знову сиділа в кутку, мов чужа й неналежна до товариства, — далека.
Аж відчинилися двері й увійшла Устя з Уласом, а за ними, схиляючи голову на порозі, щоб не вдарити нею об одвірок, всунувся Босаковський.
Жінки піднялися з місць.
— Чого ж бо ви! — припадала до них Устя. — Сидіть та будьте, як у себе вдома. Бідні, бідні мої! — падькалася. — Такого горя зазнали, стільки страху наїлися, аж мороз по спині йде, як погадати. Таке горе, таке безталання, що хоч у прірву скачи.
Сама плакала й жінок до плачу підбивала. Хиталися, як верби над потоком та ще в дощову годину. Що вітер повіє, то краплі дощу посипляться з їх гілля. От так сипалися сльози з очей полонянок.
Улас, як усі козаки, не любив жіночого плачу. — "Та бо ти, жінко, — сердився, — буцім розуму не маєш. Замість розважити гостей — до плачу їх доводиш. Встидайся! І до чого тії сльози здалися? Що сталося, те не відстанеться. Тут не плачу, а розуму треба. Бо як усі станемо ревіти, то ворог прийде і пішле нас до біса".
— Чиряк тобі на язик! — гримнула на чоловіка Устя. — Біса в таку годину взиває. От і похвалився перед чужими жінками, який то він мудрий.
— А невже ж вони чужі? — боронився Улас. — Усі ми від одної матері біди та від одного батька лиха. Що, ні?
Жінки не лиш притакнули, а й дякувати стали йому як спасителеві своєму. — "Коли б не ви, — казали, — то ми опинилися б Бог знає де. А так Господь милосердний послав нам на підмогу таких лицарів, що про них тільки пісень співати б".
— Авжеж, що краще пісень співати, ніж потоки пускати, — жартував Улас. — Маємо навіть дядька Помела між собою. Він до бандури мистець. Як заграє нам по обіді метелиці, то й про горе забудете, мої ви. А тепер мушу вам сказати, що коли б не товариш Босий, якого нам Бог милосердний саме вчора, мов із неба, зіслав, то хтозна, що було б із вами, і з нами. Йому ви дякуйте, не кому іншому, бо він найбільш потрудився і навіть кров свою пролив.
Усіх очі повернулися до Босаковського. А він стояв у своєму каптані з лосевої шкури, високий, худий, буцім засоромлений Уласовою похвалою, лівою рукою шаблю притримував, а праву до грудей притискав, заодно твердив:
— Не мені, не мені, а Богові Всемогучому хай буде честь і вдяка!
Нараз очі його впали на жінку, що безмовно в кутку світлиці сиділа. Випрямився, подався кроком назад, обличчя його стало не те, що було перед хвилиною, здивування, непевність, радість промайнули по ньому, він стрепенувся, підбіг і крикнув не своїм голосом:
— Олено Богданівно, невже ж це ви?!
Пізнав молодшу доньку покійного гетьмана Богдана, полковницю Нечаїху.
9
— Полковниця Олена Нечаїха, покійного гетьмана Богдана молодша донька! — понеслось по хуторі й кожний хоч через поріг хотів глянути на неї.