збулося та ким не стали, то й на те кажуть, що це перевтілення, ходіть за нами. Зсутужився час і до-в-часся, не втовпилося ані з чим ані попри кого, уже ж то така подоба й на лицях поміняна, як їй що не завдай, не і допропонуй, не зчитай за реєстром, а де війна, де яка революція і що перш мало статися, яким реченням ополуднім не задобри, що в ньому і здогад, і спогад, і перший гріх, і впос-ліднішнє усе, що інші котрі і не вдобрювалися б і на крихту такого подумання, то вони наслухаючи замість з ревом у світ "годі, вже забагато" зшелешують а-такою мудрістю, чом би й не змервіти од якої; та ми ж знаємо й самі, та нащо аж так. І цей вік зминув. А хирляве покруччя коліньми досередини з замисленим пальчиком при губах запітніло зирить крізь шкельця, — і ми з цього роду, та хай буде всяке добро і разномисліє; приступаються шляпакувато пригнилою кровію по каменю мощенім, буцім-то ними свобода мусить обізватися і заквітувати в невінчанім просторовиську, де стіко питань, стіки й одповідей, усі все знають, нема таємниченьок на усенькі боки віків, та ніхто не розуміє, що сталося. А мов і знати, що й з цими якогось толку доправиш, уже ж і сирітство їхнє заморочиш усеблагою вісткою, всі ж люди, то чом не признатися і до сирітства віків, привітаймо і голос сиротинний, що йому а хоч якого притулку в цій свободі і всьому, хай як би та не назвав, — та ж ні; їм дай і посмакувати таким чимсь, але-но хай не називане ніяк, бо що-но збутіє ув іменні своєму, то їм очі рогом, таку непричетність виказують; їм лишень імення свободи, простір волі; йшло ж а ні з десяток якийсь: та хлопці, та здужаймо зара, бо завтра впізнимося, — де-е, який знак крові, що символ віри, дух крові, смак крові, де яке що-о; ми свободу вдаровану нам застановляємо, ми вже й самі свобода. Та понадходили ці, що їм уже свободи замало, не докажеш і гаслом за сиріт одвічних; їх же пеклом водило осьогошнім; вертаються до осель перетриманих, — та сину, та внуку, осьо ж твоя дома; а то вже не та оселя, й не тою дорогою те вертання, бо як їх діди і батьки вертали у присмерку віків, а ми бачили, а цих перш упоночі оддавали землі, а ще інші звікують у позачиняних і для рідні пансіонатах, то як цих привітувати, що й державі не діти, й батькам огуда. Ви нам не треба — ви завойовники; несіть гріх держави й батьківську неміч, — гунула навала городами, де яка мачина, де коноплина; найбільші багатирі вриваються на ґанок середночі з рушничиною і впадають під автоматяними чергами; а скік-ки цих хатів упоряджено на проживання не знати яких поверненців, — якесь давнезне село оживає у цьому місті-селі,
потайно заяснюються приземні віконечка під скострубатілими острішками, маківчані зелепухи парять у знайдених на горищах в струхлявілім сіні горнятах, одціджують у поділ сорочок зі скринь непримиканих; от де харч у поживок; та поки того знаття, то сторожем нічним обходиш свої володіння од меж до меж, а й не сторожем, а начальником таким варти, і що ж я вповів би: засидівся з вами, бабо, од безвіку й до одинадцятої години, а йти мені так од вас, що там недалеко кладовисько, та й ще їдна господа; доходжу й до цього вбійстя, втворяю ворота, а там наче аж двадцять котів верещать різними голосами; минаю цю хату й уже немов кладовисько, а там угорі чути усякі голоси котячі, там саме, де ховають котрі нехрещені, і це мені стежкою далі, усе те чую і не боюся, але зі стежки звертаю на ті голоси, аби блик-ше почути, та лиш-но зробив зо три кроки, як мені дало такий ляк, але де щоб боявся, та й не доходжаю до перелаза свої хати, лиш перескочив через пліт справа церкви, прибіг до церкви з піїсят кроків, зі страху мов переліз мур і скочив на цвинтар, а коло церкви на цвинтарі два вартівники, й це вже не скажіть, — села позачаювалися поночі у муках безсоння, ну ціх вартівників зачали виряджати; то я їм те все оповідаю, а вони кажуть, що чують те що-нового місяця, і прошу одного, щоб мене відвів додоми, подякував йому й більш нічого. Як це дивлюся, то чи я вже при хаті, чи в якій домі; так милостиво зеленяться од лямпочки виноградяні лопухи навзвис або як-то-мов з приземних лопухів ліхтарі такі висвічують небесне шатро; так мов з лісів вибираєшся на сяєво крайземне, впівнебесне, гадаючи, от яка планета нова приголубилася до цього раю, аж то кажуть, нічні побредачі у лісах за травами та хмизом,
5(22) травня сонячно
вітер тепло
6(23) травня Олена
І.Кушнір померла
в 20 хвилин
на четверту вранці
хмарно дощик крапав
вітер Григорія свято
7(24) травня Олену
хоронили похмуро
було
8(25) травня похмуро надвечір дощик бризкав
9(26) травня похмуро тихо після обіду дощик а на вечір сонце
10(27) травня Віктора день народження Наталки день народження хмарно дощ ляпав 11(28) травня хмарно дощ крапав 12(29) травня сонце тепло після шостої дощ грім гроза блискавка 13(30) травня сонячно тихо тепло а годин з п'яти град грім блискавка годин до восьми дощ вечора 14(1) травня сонячно вітер холодний 15(2) травня цілий день вітер
16(3) травня сонячно спека
17(4) травня сонячно тепло
18(5) травня сонячно тепло
19(6) травня зранку тихо сонячно а вдень вітерець
20(7) травня сонце вітер і хмарилось 21(8) травня сонячно вітер
що то місто невидке, — й хіба не з радощів оскаженілих душа убувається в саму гадку про сяйво і місто, але й пручається гадці про конаючі збіговиська й юрмища, про домиська поперехняб-лювані, так ускіс їм доладньо у бік лісів нашорошуватися, їдну гадку з лісами снувати; такий мир і успокоїння, і новіша враз гадка, що так-то воно не минеться, ці лямпи і прожектори гул стовбняковий у перенісся десь нагонять, як це ти мов малий, і розпач, і жах, що де ж притулитися, впасти для стриму крові і впину гулу; а вам то одне: стримися ліктем ік коліну, хай зрине донесхочу, то дурна кров. І десь то воно устаткується в таку правду невідворотню, не дадено буде і миті на перебуття жаху; пригейкують, приздоганяють далі, он ще й не так буде, там жах і сповідь, а це так собі з нечвидного дива — кров'яні хлисти розбабрюються пазухою, туманять зір, а в зорі і світ, — скажи-но про цю мить жаху, як зір і світ шаленіють у гнаності й зненависті одне впроти другого; як вже не хтось, не якась запопаща душа їднесенька, а цілі роди і громади з віків і тих, і тутешніх гоном придужуються до все невидкої межі жаху, і в покорі по кожнісінькому слову молитви аж не-мовою допевняються: коли б то вже, хай би одразу та й. Марудять і колошматять люцькою душею на протяг не знати яких віків вікецьких, — це вам мука найвикша не у скінченню, а в гоні до самої зобезконечної гадки про муку. Так мов-то й ці якісь новіші вартівники а-самою з'явою з-поза всяких напинів виноградних, з-під лопушиння у люцький ріст випоставляють по пів лиць, по пів безпогонних пліч, — то якась не та варта, не туди провадять; допитуються, скіки то той Лагута ґрунтів на випас має а й на косіння і де які дівки вечорниці справляють упоночі у яких ярках при якім кладовиську. Та де б то вповів, аж річки днами давно прогребані, на мак заборона сіяти, а котрий був найманий вартівник, то повів друзяк, де ще латка колгоспна яріє, навів називається, то мов штрафу кілько й тюрми; не на те зайшло, — ділять землі бери-не-хочу, баби замикаються по хатах, скіки їм там тра, метр вшир та два вздовж, голови та інженери свої реєстри, оренду абощо, та гуртовими тракторами, комбайнами вдобувають новіші якісь врожаї, бо їм тра державу двигати та людям пенсії затримувати й на відсотках дітей своїх вигодовувати по містах й закордонах; це-то й не вік а-новіший, не час самоти найлюдськішої, — так собі, воля вволенна, й вже. А за склепи що-ті яка мова і яке що, — похняблені мармурові сторчаки ледь прикрашують склепи порозкурочувані з часів найостаннішої навали а найтихішої війни проти люду невзброєного; супиться командир