от тобі ці халатяні завії, ці ноги розкидані на воротях, цей посміх на твоє безпорадне до-певняння, це право, навкидьки тобі дароване: хоч, постій, а ні — то буде. Бо є вже ті, що їм не тра ждати суду, бо вони хитріші за все, що не є, бо їм пробачено тут, бо їм віра задля розваги; вони знагла вступають у храми, й де хоч — і їм буде прощено; і вже не свідка спаралізованого, а юрмиськ такенних тра зосторонь; і то жди вподілу цього світу — що там-о юрмиська спаралізованих, а* тут-о повпугувані чорнотою і ці на-світ розхристані халатяними завіями. І жди не інакше: що й юрмиськ стане замало, і тра буде такого живого-неживого, таких аж ляльок немов з пискучими голосами, і згадаєш вповіджене тобі попри воріт серед присмерку конаючого світу, що наймиліша невпізнаному вбивці думка про самогубство, що плаче він зі злості на всенький світ, — та й з блеску тікай, забудь про наміри й ті, й інакші, бо що-більше передержують тебе у цій нарузі-насолоді, притримують у нестямності споглядання перед тим захованого, жаданого, а тепер вистановленого навпоказ тому, хто розгадав і найзахованіший помисел, то більше тебе вбуває, то більше маліє світ впозад тебе, і вскрізь, і де ж то сховок і той рятунок, як світ уже втомлено одвернувся: побудьте самі собі, а я й так".
"Ти ждеш, Юрку, що син приїде й опише твоє життя, а він свого не годен списати, бо він краси світової не бачить, дай йому сльози, кров. Чогось так до смерті цеї при-лежні, по цих хатах мертвих нишпорять, а ніяк ціни не складуть. Та й треба було мені з усіх світів у цей найновіший прибитися, що він собі ради ніяк не дасть, а дай йому всього такого, чого він не звідав, що ще не бувало ані в тих світах, ані в інакших; але ж так
30(17) травня три роки Толиним Маринці і Оксанці 5(23) червня дощ Вознесіння 6(24) червня дощ 7(25) червня Марфу Белюженову хоронили дощ і град 9(27) червня дощ з четвертої ранку о сьомій ранку перестав 12(30) червня холодно вітер сонячно Вознесіння 29(9) червня дощик побризкав гроза гаряче вітер Трійця 23(10) червня померла Ярина Дьякова 25(12) червня Дьякову Ярину хоронили 5(22) липня хоронили Івана Кухту з Миколаєва привезли 7(24) липня дощ 8(25) липня зранку до дванадцятої дня дощ Івана Купала 12(29) липня Петра Павла 16(3) липня пугачі двоє сичали на хаті 17(4) липня пугач сидів на причілку сарая я нагнала і він сів на димарі 23(10) липня Петро Татаренко помер 26(13) липня Зіна розписувалася ввечері дощ і вночі до ранку
28(15) липня була в єланській лікарні празник Володимира 1(19) серпня дощ побризкав
йому самому нечвидно, він і кроку не ступить, — дай йому й того, і це, і то вже мало росою вмитися, квіткою покрасуватися; дай ще крові, щоб аж булькотіло у горлі, хлюпостіло по жилавій шиї. А ще потребує таких описувачів, щоб тільки-но й прислухалися до хлюпостіння, приглядалися до жилавих здригів. Не знати, хто кого здибав: чи світ такий, що йому до потреби кров'яна людина, а чи вже люди такі настали, що їм дай такого світу, а й не інакшого. То хай би вже так і було — і світ, і люди, але ж понаплутувано всього: і з передніших світів, і з тих, що їм тільки-но починатися; і от ходи, дошукуйся справжнього дому, і от вже знайшов, і радесенький, аж враз ні, то не та оселя, вибирайся хоч у степи, у ліси, в незайманщину яку, доки й звідти не викурять, не прикличуть хитренько: ти нам тут-о потрібна, де хати й не хати, межа й не межа, ні ніч і не день. Світ утішається описувачами своїми, — чим більше крові та ляку, то він буцім втихає та плямкає, а то насправді ще більше звіріє, прикликає й зосвітніх описувачів та наглядачів, як свої повтом-люються, — то була якась рівновага на сльози та сімх, на злість та добро, а це якесь однаковісіньке на все: прибалакни до всього того однаковісінького, й одвіту не чути, — якою то ти мовою, якими співаннями, що ми вже забули, що їх нам не велено знати, не те що вживати. Думалося, навтішаються кров'ю та й заживуть собі на славу, а ж воно не так повертає: таке цідельце влаштоване, щоб помаленьку кров іскапувала, щоб надовше стало, і щоб так скапувала, щоб і сліду не зосталося. Якась лиховина в'їлася, та й точить, а сліду не видко, і так точить, що й сни кров'яні привиджуються: що не розгорнеш солому, то кров і кров, липне до рук, а самої крові не бачиш, ні на колір, ні на смак. Не видко просвітку ані в снах, ані в сніннях, — мусиш вбиратися у таке все святкове, як-то ти заїжджа пані якась, що буцім-то і жила тут десь і все це твоє, але ходиш такою гостею, така екскурсія на спізнавання й пригадування; цілий вік споминів та подорожувань. І не смій стати й подумати: осьо-го я, Господи, я ще живу в цьому світі, — чи світ цей зайшлий, а чи я така приблуда, чи слів таких нема, аби його вмилостивити, а чи він такий, що й слово до нього не доходить. Чи це такі дзеркала, що не добачиш лиця, бо вже треба ставати з невидного боку дзеркал і допитуватися свеї пам'яті на світ минулий чи той, що ще буде; а цей не тямить ні зору свого, ні лиця, та тільки сни такі надсилає. Я хотіла всім про все оповісти, але таких оповідачів не потребується, але слухачі вже мандрують іншими дорогами, але мені спомини змертвлюються в цьому чужому світі, де не те що оселі не
доблукаєш, а й здогаду про оселю; червонить в очу — застороги якісь, лоханки; не здумай чіпати і все чуже, і своє, бо і те, і друге при-належне не пам'яті, і не світові, і не іншому комусь, а таке воно все, що тільки казки вповідати; та ще не час казкам і вповіданням, ще зачекай-но, коли хтось такий прийде, спом'яне в другій вірі, у іншому пам'ятанні, аж тоді вчудуються і спам'ятаються: то це таке було, то як це, що ми не знали. Нема притулку для пригадування, — уже ж цей ріг хати був хоч яким порятунком, що навхрест до нього припнешся, та й; чи ти сторож такий, аж тобі даровано право на припинання, але бійсь хоч у шибку котре зазирнути, як зазирала малою та це кіно одвіко-вічне надивлялася — похорони, сварки, втікання од бабці, страх перед батьком нерідним; уже ж не спогад тобі, бажаний та неприступний, а все таки, немов-то воно докупи зібралося, у тих стінах перебуває — і ха-но гляне тобі з нутра всього давнього, аж несправжнього, і буде тобі таке знання на спо-конвік і безвік; не страх побачити, а страх взирнутися, сполохати той хатяний світ, що зажив собі іншими світами, а тут хіба-то його відбиття, така тінь немов. Вже ж мені й блукалося у снах та мареннях цими хатами, й рідними, і чужими — не доведи, Господи, — а найрідніша хата то ще й була найчужіша, а друга рідна була найнайчужіша, а третя рідна — то скільки в ній вікувати; так, пересидіти хіба. Другої хати збулася, що й сліду тепер не найти, а з третьої господинею прибилася до цеї найпершої, найріднішої. І чи на похорон знов чийсь нагодилася, чи на весілля яке, чи заходити, чи тут перебути, чи шляхами пам'яті доблукувати якого спогаду, чи змертвити найменший спогад, чи якого батюшку закликати освятити кутки, чи неопіз-