падали, і місячно так було, гарно, вечір гарний; але Миколу впросила, біжи ж та внеси на завтра; крутився, крутився, таке пішов; не знаю, чи то він брав, чи ні; кажуть діти, вбігли знадвору "мамо, батько кричить у погребі"; думаю, Господи, може, там привалило чи якої немочі він там кричить; вибігла з дітьми, повісилась над цим погребом "чого кричиш, як навіжений"; каже "жабу в руки схватив"; жаба; ну ми вже над цим погрібом полягали зо сміху; а він, як куля, з погреба вискочив "Ганю, голубко моя, мати-божа, буду робити, що скажеш, тільки не посилай у погріб"; з мого Миколи всі сусіди сміялися, що він такий боягуз; але зате він був неледа-чий, все міг зробити, йому аби пилка, струганок, долото; оце він буде стругати, відрізати, тесати; оце його любе діло; і сміються сестри, аж за боки беруться; "і четверо дітей настругав"; ну хоч буде що згадати; а чим ти, Олько, похвалишся, як Василя вбили, то сама ж не хотіла жити, навіть у Київ їздила, думала, там якогось уловиш; "ой, сестрички, їздила; там у Люсі небоги вберуся по-город-ському й ходжу по вулиці; там так гарно, весело, людно, там дерева такі велетні, шепочуть собі від легенького вітерцю; а мені й обізватися нема до кого, ходжу одна, як голубка підбита; підійду до вітрини, стану, подивлюся на себе і думаю, я ж гарна, чому мені нема щастя; он іде таке нікчемне, а чоловік коло неї як орлик; в кожного своя доля"; "і справді ти їздила в Київ, щоб там когось знайти?"; "думала і їздила, а нікого не судилося"; сміються сестри; "Олька зможе що хоч відчибучити"; "тобі судився ось фельдшер, чого тобі ще треба"; "судився то судився, як я його ненавиджу, не можу на нього дивитися; воно таке роботяще, і лічить уміє; як надіне білого халатика, так наче
18(5) вересня
хоронили Нипку
Крушинську
21(8) вересня
Пречиста день
народження Інни
Тамариної
27(14) вересня
Воздвиження
20 жовтня Хроська
померла
26(13) листопада Бутенко помер 27(14) листопада Заговин Вова прийшов з армії 40(17) листопада Сергій ... в Арменії 5(22) грудня перший сніг 17(4) грудня Варвари 18(5) грудня Сави
1969
15(2) лютого ясний день Стрітення 16(3) лютого у Вови свайба день похмурий і холодний 20(7) лютого Ритков помер 21(8) лютого у Каті отелилась корова 23(10) лютого день ясний холодний вітер 27(14) лютого Ваня Кріпак помер замерз 2(17) березня Ваню хоронили пройшло два тижні Пасхи 8(23) березня теплий день ясний 9(27) березня ясний теплий день сніг розтає пройшло три тижні Пасхи 14(1) березня зранку похмуро день ясний 15(2) березня ясний 16(3) березня чотири тижні пройшло похмуро дощ
нічого; ну як гляну на той ніс кирпатий, та ще й як перебитий; а мале, мені до пояса; а щоб ви знали, яке воно нахабне; стану коло печі їсти зварити, то хоч кричи гвалт, то всеодно вчепиться, як кліщ, з якого хоч боку; не раз бувало, й рогачами навалю, а він не обіжається; а потім, бачте, і цей покинув"; "так тобі й треба, треба чоловіка глядіти, то й тобі буде добре"; "ну то гляди свого Миколу"; "ну й гляджу"; мати знов переб'є, бо знов буде сварка "дивіться, дівчата у вікно, хто йде"; ой, бідненька сестричка Явдоха, найстарша в них; щось пре у мішку, та що вона може набрати; яблук пудів зо два; тербічить кілометрів шість; і торбинок штук п'ятнадцять, це як закон; кожну торбинку треба чимось наповнити, бо вона бідна; та ще й дочці в Київ треба щось передати; так от, бідна, і носиться з торбами; бачиш, хоч на одно око осліпла, але перенесла тиф, а Ничипір був такий гарний, добрий, не видержав проклятої хвороби; а дочка, бач, — на мову пошкодило; поки слово вимовить, то аж млосно стане; ні, а синові наче нічого; "нічого, що дочка погано говорить, а живе в Києві, і вже другий чоловік, і пані, дарма, що мати торбу з села возить"; "от тобі вже завидно, тобі не вдалося стати киянкою; приглядалася у вітринах, що гарна, та й притарабанила назад"; каже мати "ви як показилися чи що; так і кортить одна одній виказать; от мені, мабуть, найлучче попало; й не хотіла за свого Гаврила йти; але як поскакала через рагачі, не попаде мати по ребрах, то попаде по колінах; підеш за Гаврила, бо він один у батьків, та ще й багатенький, хоч і негарний..." (було в баби Гендзюрки семеро дочок і двоє синів, а хатка маленька і землі мало, але жили, голі не ходили, ще й старалися з Терещенків, чия земля була тут, моду брати, як вдягатися, і от уже Марині пора заміж виходити, дев'ятнадцять років, а гуляти куди підеш, як ніде нікого, хіба на гульки якісь, весілля де чи що, то й вони там.
Решето, балалайка затримбікає десь у кутку, і дівчата пішли польку, краков'яка, яблучко, що вміли, а на Марині спідниця довга, в клини, і ззаду хвіст широкий, крутнетьтся, аж темно од пилюки стає, і не бачить, що на призьбі хлопчаки сидять.
І де вже там помічати, що вона тим хвостом накривала хлопчаків, їй байдуже.
Та й сонце надзахід, час додому, розходяться, хто куди, а Марині далеко, на край села, йти було яром, ліском.
Аж дивиться, стоїть хлопчина, невеличкого зросту і з доброю дубцярою.
"Стій" каже.
"А чого треба, молокососе?" а самій вже ноги потерпли, бачить вже, хто.
"Стій, кажу. Ось покажу, який я молокосос. Пишна яка".
"Чого тобі треба?"
"Скажу. Накрила мене спідницею, осоромила мене, з мене хлопці сміються".
Марусича накрила Гендзюрівна спідницею!
"А чого ж тебе чорти посадили там?"
"Я тебе посаджу! Вийдеш за мене заміж, не буду бити, а як ні, то синя звідси підеш".
"Пусти" каже з переляку, і вже біжить "спитаюся у матері".
"Буду стояти під вікном, скажеш".
Вже додому прибігла, а мати й роздягтись не дає, почала приказувати та рогачем совати. Марина стрибала, стрибала через ті рогачі, і не стерпіла, почала кричати, що он хлопець під вікном стоїть, а ви.
"Який хлопець?"
"А Марусичів, отой паршивий".
"Що, ти ще й паршивим називаєш".
"Він же один у батьків, та ще й багатий, а ти його так" баба Василина й собі.
Отаке: як дві війні на неї звалилося, одна в хаті, друга надворі.
Мати кричить, що підеш, а Марина головою крутить — ні, вона ж думала, що полюбить гарного хлопця, а виходить, іди собі, аби слабше в хаті було та більше дочок заміжніх.