злодій куди твоє діло, — шиферину зірвав, і шукай в полі куртки шкіряні, холодильника; сам, каже, виносив; от тільки на пилці попався; ти його вбий, а не признається; проходьте й ви, бо цьому дознанню і віку не хватить, та й що ж тут писати, ге-ж, як ніхто вже нічому а не дивується, а гроші платять не за те, про що понаписувано, а — як та з яким умислом; от-же-ж ціла держава писарчуків на пів нації працюючих. Чи ви кажете, то така свобода, без якої не добачити світла уприкінці там чогось, і з цих людей," бач, пуття не буде, — та й правда ваша, бо це такий вік, що назови його й так, і сяк, і всьому виправд допрошується; от-то добро й добрювання настало, принишкло людство людей, щось там із історії смикнули, на вік прийдешній тяму зладнали, гадали, от-вже-то ворога одшукано, і з цею думкою доживай собі, мудруючи в світі розкошів на який більший ґандж, та пів світові жебраків руку помочі й дружби тако-на. Але й того, бач, замало, — ви враз наїжджаєте аж такими паніями, з таким смутком собачим в очах, що ваші по-по-бредання по світу то не те все, що хтось щось подумає чи намарить собі у розпачі безпораді, а ви таку славу розносите світом, що й гей, та по літерах їм тлумачите назву держави чи імено якогось найбільшого мученика у цім краї; але ж ви вертаєтеся — і не жінками, а в мов чоловічій подобі, і потиски рук ваших жорсткіші а-навіть од думки про найжорсткіші лещата довкола серця середночі горобиної ночі; та й ми не такі вже-то-й насповідувачі своїх потаємних печер, аби судити і гудити що-кожнісінького одшельця й знов пришельця, бо тут, у цім краї понасповідувано й повисповідувано щонайзанапащеніших з родів і пів-родів, — бо й найцнотливіші дівченята верталися сніжок трошки йшов ввечері тихо тепло 19(6) листопада похмуро тихо з даху сніг розтавав Поля Крушинська Захарія померла 20(7) листопада похмуро тихо з дахів сніг ставав 21(8) листопада празник Михайла вранці мороз похмуро вогко холодно 22(9) листопада зранку сонячно до третьої години а потім захмарило і прохолодно 23(10) листопада вранці туман похмуро цілий день з трьох годин сонце показалось і скоро заховалося похмуро Вітя в лікарні на ліжку
24(11) листопада хмарно тихо тепло сонце з 12 до вечора 25(12) листопада хмарно і сонце показувалось рідко після другої заховалось 26(13) листопада вночі дощик трошки вдень сонце 27(14) листопада вранці мороз після десятої розтало болото вдень сонце тихо Заговки 28(15) листопада зранку мороз з 12 почало розтавати а з першої години сніг сипав тихий а навечір почав розтавати 29(16) листопада прохолодно дощик
повіями, і їх знов відпроваджували в санітарних машинах, аби згодом дати припуст на наші оселі й двори, наші річки і пагорби, лавчини побіля тинів, наші вечори і ночі з найбезконечнішими оповідями й переказами про таємнощі видимого й невидкого, і вони ставали щонайслухнянішими слухачками, такі мов пришельці із зовсім незнаного світу, такими ставали аж безтілесними і довіку вже нечіпаними-коханими, у таких одежах дівочо-бабських, такими дітьми на святі цього аж витерплого до гіркоти обстано-виська; то чом же й не ви, — коли що з вами, а що без вас жаріє як і жаріло навгородах, і дим вітчизни, цей картоплинячий дух, обповиває убійників і смиренців, повій і незайманих, майбутніх диктаторів і рятівників нації, усе п'яних і тих, то вславлятимуть словом цей закуток світу; ставайте-сідайте-присторонюйтесь-і-наслухайте, це лиш-но кінець віку, а ми всі туто не збулися а-хоч у якій і подобі, і яві, і ні в добрі допевному, ані в лихості остаточній; тут світ та й годі. Бо як ви кажете, що цим-го всім ще вчитися та учитися, дотягатися до достатків і духу далекішнього, то тут набулися що-наймудріших дознань і упевнень, тут все жаріє гадка, що людство так і не вбулося ні в жодній трагедії, бо так знати і видко, що і в ранок найдужчого лиха зласкавлює сонечко землю, і вийти комусь у невіданні пагорбами і вмитись росою, забувши, що то за ніч нічненна була, як вирувало і вергало небесами, і як ціле десятиліття вода закипала не так у шклянках і каструлях, як віковіч-нилось все, що типіро було йнакше, шерехи, шепотіння, вітровіння, і як у примарок цього десятиріччя знов закуйовдило всесвітом, як вздоровлялися небеса, наганяючи більший жах на побредачів землею, аніж того жаху сталагунювалось вдовж багатезних віків поперед. То чи не ви тепер допитуєтесь, що це за театр виладновується що-нової цеї доби, аж пальця ткни, то не знати проміжку межи щокожною навзамін, так нагортається їдна на одну, кригою зламуються навсторч небес, — але то цікавість і є, та неохочість визнавати чи свою немічність, чи нікчемство, а чи поразку, або чи довести свою перевагу над вутлими і мізернішими щораз появами роду люцького; так люди і побавилися цим у вільний од воєн час; й чи ж не ви тепер на що бачите тицяєте — ото театр, ото опера, і все хочете бути на цих прем'єрах та хитро примружуватися на вигини тіл що жіночих, що чоловічих у всьому такому, аж видко проз тіло і душу, і це вам такий-но театр, що й ще сто віків здойма-тимете капелюшки при страті найкращих та при вітанні усяких кавалькад найлютіших катів; бо не пам'ять вас навертає до цього
руйновиська, до цих шелестів потаємних, до шепотіння і оповідей під найгучнішою темінню осяйного неба ночі, бо й повіями вам неохочість вертатися; і не пройтися вам краєм цим з могилами і руїнами костелів, церков, синагог, — вас ваблять ці підземелля, ці історичні трупи й одіжжя зотліле у вог-чінні і смороді закамарків; та не страх аж солодкий бути впійманими на злочині умислу хтивого, — вам зап'янює тяму угледіти ввіч віковічную жертву і повтішатися з рештками жертв, приміряти зоржавілі цели і стриноги, насититись тліном теперішніх уже екскрементів, і далі знов гайда огиджуватися справдешнім і тліном, і потом, і смітниками осьошнього життя. То ж і диво вам, що скришілі мури межи церквами й заводами не проглиблюють найажнижнішої вщербини, аби ви ступили й пройшли, навзоруючи що-все-новішої втіхи взнання й назнання і удавано схлипнули над прикиданими ямами з мутантами, і ще далі вдихнули вогчіні най-викших горбів, де уситіли плями давніших кохань; так ви хочете все вертатися, мати право на втечі й вертання, й ніде ані крихтою не присторонюватись, бо лють невибавна й під шкельцями затемнілими ваших іско-шених догори окулярчиків, — там десь у стерилізованих кімнатчинах й ванночках ви вповідатимете до дзеркал чи своєму відбиттю, чи таким от само про ненависть до що-кожної новопосталої чи держави, а чи імперії, і все буде замало найпотаємніших потаєм-нощей, аби виродити із себе несамовить утіхи. Та й ми помудріли на безвік, аж типір замало і люті, і ревнощу, і жадання пімсти; аж так-оно вивидніло, як і віки дотепер, що хто йде а хто їде, то знати од відпочатку шляху; ми вводимо наших гостей до аптек і крамниць слідочками наших дитячих попотрошки ляпотів вночі вітер