Голос зірвався, та, відокремившись од мене, повернувся вже десь від річки, чужий і моторошно благальний: — Ід ди д до м мене е е…
Він притягував, той голос. Він гіпнотизував, манив до себе, як манить безодня. І я йому підкорилася. Так не могло тривати далі. Настав час або віддатися цьому голосу, або тихому божевіллю.
Як сновида, я посунула до річки, не дивлячись під ноги, вглядаючись тільки в мокру пітьму, що теж манила мене і всмоктувала в своє чорне нутро.
Десь уже перед східцями, що спускалися кручею до річки, я прикро послизнулася і впала — розпласталася так незграбно, наче мною кинула лиха година, однак зовсім не відчула болю. Саме знов моргнула безгучна блискавка, і в її мертвому сяйві я ніби збоку побачила свої довгі і непри родно білі ноги; сукня задерлась так високо, що оголилися блакитні стегна — витончені й холодні, як у гіпсової Галатеї.
Я поволі, дуже поволі стала підводитись, та тільки но зіп’ялась на коліна, як тверді холодні руки лягли мені на плечі.
— Не треба, — тихо, самими губами мовила я. І знепритомніла.
11
Це була чудна непритома. Я зовсім не володіла своїм задерев’янілим тілом, однак добре чула, як гавкав пес, як хтось узяв мене на руки й заніс у дім. Потім, уже лежачи на дивані, відчула крізь заплющені повіки, що в кімнаті загорілося світло.
Напевно, той хтось, замість того, щоб відразу задушити нещасну жертву чи поволі, з насолодою розчленувати її на дрібні шматочки, спершу гладив мене від голови до ніг, пестив заціпеніле, непіддатливе тіло, лагідно торкався найчутливішої плоті. Потім його голова лягла мені на розхристані груди, але він не цілував їх, не шукав губами сосків, він — я нарешті зрозуміла — дослухався до мого серця: б’ється воно чи ні?
Авжеж, що то за втіха, якщо жертва сконала отак раптово без тортур і мук? Серце моє, скуте страхом, не билось, а мліло в чеканні невідворотної помсти. Краєчком свідомости я ще хапалася за життя, кволо сподіваючись на якусь слушну мить, що дасть мені можливість вирватися з цих жахливих лабет. Здогадуючись, що він поклав мене на дивані в холі, я навіть подумала про замашну коцюбу і силкувалася згадати, чи лежить вона на призьбочці біля каміна, чи я її десь прибрала чимдалі з очей.
Та ось ці холодні руки вже тягнуться до моєї горлянки, зараз вони почнуть душити мене… ні, здається, він поки що тільки намацує пульс на шиї, торкається тієї блакитної жилочки, яка так хвилювала чоловіків у хвилини моєї слабкости; ось і зараз вона зрадливо ожила й забилася першою в моєму заціпенілому тілі, і, видно, його також схвилювала, бо я почула збуджений голос:
— Жива а а!
Не вірячи своїм вухам, я розплющила очі й побачила над собою конячу голову Іванька. Одвісивши щелепу, з якої котилася слина, він світив на мене несамовито збуд женими очима.
— Ти и и? — вражено спитала я.
— Й йа, — він знов, як тоді з переляку, заговорив про себе в першій особі.
— Як ти посмів?
— Що?
— Як ти міг отак зі мною повестися?
— Й йа тільки полапав, чи ви жива, — розгублено сказав карлик.
— Не бреши! Ти хотів мене… вбити.
Він так закотив під лоб очі, що в них застигли тільки білки. Перехрестився й сказав:
— Бог з вами. Чого б й йа мав вас убивати?
— Не знаю. Тільки ти спершу заховався, коли я тебе гукала, а потім підкрався ззаду й напав.
— Байка! — сказав він. — Чистісінька байка! Іванько не чув, коли ви його гукали, бо, як почалася гроза, побіг кинути закидушку на коропа. У грозу великий короп бере.
А тоді загавкав Трезор, й Іванько побіг подивитися, чого це він гавкає. Глядь — а ви лежите й не ворушитесь. Іванько не боягуз, ви ж знаєте, а тут обімлів. Що зоставалось робити? Взяв та й поніс вас у хату. І, як на зло, ще й світло пропало, хоч ґвалт кричи. А вам погано стало чи як?
Мені трохи розвиднилося в голові, я зрозуміла, що Іванько не бреше, але від того легше не стало.
— На мене хтось напав, — сказала я.
— Я а ак… напав?
— Підкрався ззаду й ухопив за плечі. Це був такий жах, що я знепритомніла. А потім… потім він, напевно, почув, що хтось біжить од річки, і втік. Чи десь заховався. Ти ж нікого не бачив, коли біг на подвір’я?
— Ні, — Іванько ще дужче змінився з лиця й озирнувся на двері.
— Візьми на замок, — сказала я. — Й у веранді також.
Він так швидко замкнув зсередини обоє дверей, що я ще й подих не встигла перевести.
— Тепер ти зрозумів, чому гавкав Трезор? Не на мене ж… І раптом зринула ще одна думка: але ж і на нього собака не мусив би гавкати… Невже він справді з’являється в іншій подобі?
— А перед тим до мене в спальню залетів голуб, — сказала я.
— Який голуб?
— Сизий. Біжи й подивися, якщо не віриш. Він там і досі. Я хочу, щоб ти його вигнав чи викинув у кватирку.
Зроби це, поки я перевдягнуся.
— Це якби підсака, — зам’явся Іванько. — А підсаку я покинув на річці.
— Нічого, виженеш, — сказала я. — Він не кусається. Іванько знехотя подибав східцями на другий поверх.
Я зняла з себе виваляну в грязюці сукню й кинула її на крісло сушитися. Потім зайшла до ванної і ще не встигла вмитися, як карлик уже скрипів східцями вниз.
— Нема там ніякого голуба, — майже розчаровано сказав він.
— Як немає?
— Отак. Іванько обдивився по всіх закутках. Ні сизого, ні білого голуба там немає.
— Ти хочеш сказати, що я його вигадала?
— Ні, він, мабуть, вилетів сам. Як залетів, так і вилетів.
— А дзеркало? — спитала я і відчула, як натягується кожен мій нерв: якщо він скаже, що й дзеркало ціле, тоді ти приїхала.
— Дзеркало розбите, — сказав Іванько. — Хіба то голуб його розбив?
— Ні, то я сама.
— Погано. Це дуже лиха прикмета, коли розіб’єш дзеркало.
— Чи не забагато в нас поганих прикмет?
— Овва! — раптом вигукнув Іванько. — А це що таке?
— Що там?
За дурною звичкою я вискочила з ванної майже гола, але цього разу, здається, навіть карлик на те не зважив.
Він вражено дивився на мою сукню, що сохла на спинці крісла.
— Дивіться! Це вас не людина хапала за плечі.
— А хто ж?
— Тварюка, ось хто!
Я підійшла ближче й тільки тепер побачила на сукні брудні сліди від лап великого звіра. Напевно, мій ще напівшоковий стан не дозволив мені знепритомніти знову, і я лиш скулилася, як беззахисне щеня, коли почула дикий, нелюдський регіт. Минув якийсь час, поки я зрозуміла, що то залився нервовим сміхом карлик, — таким я його ще не бачила, і здалося, це сам сатана регоче наді мною, трясучи велетенською конячою головою з вирячкуватими біль мами замість очей.