Я склала долоню човником, майже так, як складають її тоді, коли осіняють себе хрестом, і поволі просунула в нору.
Вона, моя долоня зі складеними в єдину пучку пальцями, якраз упритул проходила в цей чорний отвір. Я просувала і просувала руку по сантиметру, та чула під пальцями лише гладеньку землю. Рука вже зайшла по кисть, по лікоть…
Господи, їй, цій норі, не було кінця. Ввижалося, що зараз у руку мою вгризуться дрібненькі отруйні зуби, зараз у неї зажене свої жовті різці пацюк, увіп’ється пазурами сліпий кажан, чия кров запалить крівцю мою божевіллям, або руку вхопить ще страшніша почвара і втягне з головою в цей отвір, що веде на той світ…
Але рука, зайшовши уже по плече, раптом вперлася в стінку — вона торкнулася дна нори і не знайшла ніякого гнізда. Моя долоня, складена човником, звивалася, мов плеската голова кобри, рука зігнулася в кисті, а пальці намацали в заглибині, що звернула вбік, у такій собі маленькій пташиній келії… не гніздо, а тільки ніжне шовкове пір’ячко, дрібнесенькі трісочки, пучечки вовни, траву… і що це?
Що о о о о о це е е е е е?
Твердий камінчик, круглий, як ґудзик, може, трішечки менший за п’ятак, але товщий і… я затисла його великим і вказівним пальцями й витягла на сей світ. Вражено дивилася на білий білісінький круглячок, у центрі якого була бездоганно кругленька дірочка: коло до кола, коло до кола. Але це був не курячий бог, ця чарівна дірочка віщувала вихід.
Бо це був к и р и к!!!
Я знайшла його, знайшла цей камінь зради, якого можна прикласти тому, хто спить, до голови і випитати всі таєм ниці. Тепер я пройду і вийду крізь оцей крихітний отвір, мов крізь вушко голки…
Коли кинулася назад попід кручею, раптом серце таки вирвалося з грудей, і минув ще якийсь час, поки я здога далася, що то не серце, то пташка пурхнула з поміж вер бового гілля — пістрява пташина з яскраво жовтою голівкою і золотим гребінцем. Вона так струсонула тим гіллям, що з верби додолу посипалися грушки, та коли я вгледіла її вже в повітрі — мій переляк перетворився на нестерпну радість. Бо тепер я знала напевно: це кирик.
7
І того ж дня до воріт підкотила жовта, кругленька, мов божа корівка, іномарка, а з неї вийшла така поважна пава, що можна було подумати, ніби в цю глушину забилася від папараці сама принцеса Діана. Проте мені вистачило одного погляду на її породисті ґлобуси, щоб упізнати Аніту Лютинську.
Коли вона зняла дорогі протисонячні окуляри і сіпну лася мене поцілувати, як давню приятельку, я гонорово витримала дистанцію, відверто натякаючи, що ніколи не пасла з нею свиней.
— Не чекала? — Аніта згорнула свої порожні обійми, зовсім не знітившись. Як з гуски вода.
— Чекала, — сказала я.
Цікаво, що мене справді не здивувала її поява, хоч Аніта ніколи до нас сюди не приїжджала і, я була певна, — не знала й дороги. Але вже після того дзвінка на мобільний я відчувала, що наші стежки ще перехрестяться.
— Не повірю.
У її колись догідливо винуватих очах тепер з’явилися впевненість і зухвальство. Ну, звісно ж: нова іномарка, розкішна бежева сукня від… від кого ж вона? Боже, як я відстала від життя в цій дірі!
— Заходь, коли приїхала, — сказала я і під застереж ливий гавкіт Трезора провела Аніту аж у вітальню — нехай бачить, що в нас тут теж не село.
Ми присіли з нею у м’якому куточку.
— Може, чогось вип’єш?
— Охоче, — сказала вона. — Якщо з тобою.
— Особисто мене тягне на кисле. Ти будеш сухе вино?
— Якраз те, що треба. А чому це тебе тягне на кисле? — примружила вона свої безсоромні очиська.
— Я вагітна.
— Ти и и и? — вона так здивувалася, ніби я була лесбіянкою і завагітніла від неї.
— Я, Аніто, я.
— Від кого? — таки спитала вона.
— Від Нестора, від кого ж іще.
— Але ж він… — Аніта затнулася. — Його ж немає.
— Гадаєш, вагітніють на другий день після того, як про пав чоловік?
Я поставила на коктейльний столик почату пляшку і налила у дві склянки світло зеленого шардоне.
— Я власне тому й приїхала, — сказала принцеса, яка втекла до мене від папараці, від свого Чарлі Чапліна рогоносця і від африканського бугая. Ну геть тобі як Колобок. На радощах вона відпила добрий ковток шар доне. — Мені все це не дає спокою. Спершу ти приголом шила по телефону… Потім… приходить лягавий і розпитує, коли я востаннє бачила Нестора. Далі з’являються якісь типи і вже влаштовують мені допит, як у ґестапо… Що відбувається, Насте? Я нічого не розумію. Виходить, Нес тор живий?
Я дивилась у її напівпритомні очі й мовчала.
— Скажи мені правду, Насте, що це все означає?
Це ти мені скажи правду, подумала я. І спитала:
— А чому вони раптом поперли всі до тебе? Хіба ти йому хто? Сестра чи мати?
— Тому, що пов’язують його щезнення з проблемами "Плутона", — сказала вона.
— І тільки?
— А що ж іще! Хіба ти мене не знаєш? — Аніта багатозначно подивилася на мене, і її напівпритомні очі стуманіли зовсім.
— Як ти знайшла наш дім? — спитала я в лоб.
— Як? Дуже просто, — нітрохи не зніяковіла вона. — Мені пояснив, як сюди їхати, ще один слідчий. Він зачастив до мене вже після тих ґестапівців.
Г. С. не забув про мене, подумала я. Його люди доко паються до істини, навіть якщо доведеться розгорнути Ані тині ґлобуси в настінну карту.
— До речі, дуже чемний і розумний чоловік, — сказала вона.
— Хто?
— Цей слідчий. Тільки надокучливий.
Я відчула, як на моєму чолі проступають крапельки поту. Це людина не Г. С.
— Такий з водявими очима і носиком ґудзиком? — спитала я.
— Так.
— Притула?
— Ні, начебто не Притула. Чи то Дудник, чи Дудни ченко…
Я взагалі розгубилася. Дудник… Дудник… Де я чула це прізвище? Ага, від самого ж Притули і чула. Так звали того рятувальника, що втопився на нашій річці під час рибо ловлі вночі. Тільки й устиг стягнути до половини одного чобота.
— Дудник чи Дудниченко, — повторила Аніта. — Хіба це має якесь значення? Можливо, навіть Одуденко чи Одудченко, — вдарила мене обухом по голові лесбіянка в розкішній бежевій сукні від якогось гомика.
— У тебе що — амнезія? — спитала я роздратовано.
— На деякі речі — так.
— Чому ж ти не попросила його показати посвідчення?
— А ти заглядаєш у їхні посвідчення? — спитала вона.