Зате з Шевченком і Бехером виходило навпаки.
Практично він був марксист-більшовик. Та й ще не про це я, а головно хотів про те, що в тій трущобі, в тій старій Іванівці жив і працював мій товариш-учитель; вів боротьбу з тою Іванівкою, уперто розкопуючи ту мишачу нору. Іноді він навіть писав вірші, і навіть десь друкувався (це вже данина Шевченкові).
І от…Тут я хочу навести уривок з передової, центрального органу партії.
"Комуніст" № 262 (2948) 14.ХІ.1929 р."
"…3 листопада, в селі Стара Іванівка Охтирського району забито пострілом через вікно вчителя тов. Задорожнього Івана Наумовича.
Останній — син незаможника, ставши вчителем, усю свою снагу віддавав громадській роботі, поєднуючи кожен свій крок учителя з виконанням громадських обов’язків. Він був активний борець за визволення сільської бідноти з куркульських лабетів, од вікової темряви, неуцтва.
Він свою освітню роботу, як ліквідатор неписьменності, поєднував із глибокою пропагандою ідеї колективізації.
І в цей останній вечір громадського діяча — вчителя, він вів групу лікнепу.
Постріл куркульський заскочив його тоді, коли він із своєю групою з 35 незаможників вичитував: "Зоремо лани трактор"…
(Передова: "Сільська інтелігенція на полі класового бою")
Звістка ця застала мене за кількасот кілометрів від Старої Іванівки.
Одночасно з цим я, бувши в далекому місті, відібрав особистого листа, де говорилося, що:
"…Мокрого осіннього дня надвечір його поховали. Щось якраз напередодні Жовтневих свят…" і т. ін. Лист коротенький, але виразний. Над усе ж запав мені в пам’ять один маленький, зовсім ніби незначний деталь з цього провінційного жалібного ритуалу:
"…Бракувало молотка і Ш. забив труну руків’ям від нагана". Здається, нічого особливого, маленька приписка вкінці. Але приписка для мене ця була промовиста. Себто — точнісінько так, як поховав багатьох своїх друзів, як на фронті десь…
Атож — на фронті класового бою.
Земля тобі пером, друже Йване.
Не, і йду я оце тепер подивитися, як живе його родина, як живуть діти. Щось у нього їх було четверо, чи що. Отак.
Гриша, що слухав мовчки моє оповідання, коли я скінчив, спокійно — а справді з зле прихованим хвилюванням промовив:
— Ну, так от. Родина його жива і родина та велика, щоб не сказати величезна. Розумієш: Себто, я хочу сказати, що невдовзі після його смерті від старої Іванівкий сліду не лишилося, — ґиґнула. Натомість народився суцільний колгосп ім. І. Н. Задорожнього.
Розумієш?
Оце і я туди. Там у мене нагальна справа…
***
Переїхати через річку й дістатися до колишнього села можна було б і мовчки, не гаявши часу й уваги, коли же всілякі дрібниці не привертали уваги.
Як для кого дрібниці ті може й не значні, в іншому місці може зовсім звичайні, але для мене і тут — увага сама за них зачіпається.
Рівненьке новенька полотно залізниці, перетявши луки, підкочується до переправи — до здивованої Ворскли. Таки справді здивованої і на себе не схожої в цьому місці. Там, де на плескатому березі колись лише рябіли лірично мушлі, та не менш лірично кумкали жаби, тепер на високому насипу блискотять рейки. Обабіч — стоси шпал. Берег високо оправлений в камінь і загнутий підковою круг насипу, що, як велетенський вуж з бетоновою головою — биком, ліг аж у воду. Далі, міцно упершись у дно, стоїть ще чотири таких бики. Важких і дебелих.
На крайньому сидить зозуля й кує…ще ж і як завзято кує.
"Змичка з урбанізацією" — сказав би десь глибокодумний столичний поет.
Гриша, сміючись, загадує зозулі, скільки віку стояти тому бикові. А я з радісним хвилюванням (це в мені заговорив місцевий патріотизм) озираюся і дивлюсь вподовж полотна на несподіваний тут, строгий, віднині організований ландшафт. Ще вчора тут клекотіла робота. По обидва боки високого насипу стоси заліза, шпал і іншого будівельного матеріалу. Низка будівель: казарми для робітників, контора тощо. Ліворуч — під’їзна колія. Все на місці, в строгім порядку.
Лише вчора тут покинули працю з тим, щоб завтра продовжувати далі, перетворюючи остаточно й безповортно цей, колись сонний краєвид, розбуджуючи його до життя і з’єднаючи з цілим світом.
Маленький шматочок — а це ж образ цілої країни. Там, де були саги й непролазні хащі очеретів, де була сонна болотяна ідилія, там сталь і бетон, прийшовши як завойовники, порушили це болотяне царство, лягли як грань між хаотичним минулим і чітким організованим прийдешнім.
Уже не рипітимуть тут на піску драбинчасті хури, а ляскотітимуть буфери і стукатимуть на стиках рейок колеса швидких поїздів, доганяючи найпередовіші країни світу своїм сміливим і першим в історії маршрутом: Стара Іванівка — Соціалізм.
І тут із напівсередньовічної "дрімотної" Азії, поклавши Турксиб…
На Турксиб мене не пустив Гриша, нагло втрутившись. Поки я блукав отак очима й думками понад колією і заблукав аж геть у невідоме, Гриша викликав конкретну людину з того боку, десь із лугу.
До речі, йому набридло лічити, він уже був позагинував усі пальці, а зозуля, як навмисне, все кувала. Припало їй десь до серця сидіти на такій велетенській підпорі й розважатись проти вечірнього сонця. Кінець-кінцем, скандально за глитнулася й урвала.
З очеретів виплив човен.
Точнісінько так, як і колись. Тільки колись тут виїздив дідусь, флегматично поблискуючи веслами, на нетерплячий свист невідомого пасажира, а чи то на традиційне опере точне: "Подай перевозу".
Опереточний малоросійський дідусь (не український, а таки "малоросійський", староіванівський, ще й з люлькою в зубах) причалював, відпочивав, виливав воду з своєї посудини, а тоді вже не кваплячись перевозив нас на той бік. Це колись. Тепер ми будемо переїздити залізобетонним мостом.
Ну, а тим часом переїдемо так ще раз і перевезе нас востаннє цей хлопець, що жваво підігнав до берега і вискочив, притримуючи човна.
— Скільки ж ти береш? — запитав я підлітка, як уже їхали, знаючи, що біля Охтирки човнярі, користаючись із того, що по весні через Ворсклу там немає не тільки залізобетонного моста, а навіть будь-якої греблі, деруть з перехожих сім шкір за перевіз.
— Гривеник, — була офіціальна відповідь.
— Ого. А чого ж так мало, — не міг не здивуватись я щиро, з такої мізерної, менш ніж трамвайної ціни.