Неначе в пропасниці, повернувся Біляк до свого дому і за всю ніч навіть не стулив повік. А раптом йому тільки наснилося, що він літав? А раптом це лише болюче наслання?
Ой, як довго не приходив світанок! Біляк заледве дочекався, коли сонце торкнулося річки й, пробуючи міць крил, одразу ж злетів. Прекрасна донька цариці й увесь мурашиний люд не вірили власним очам. Хіба мурашки можуть літати? Але Крилатий Біляк дедалі стрімкіше злітав у височінь. Якими маленькими здавалися звідси крони дерев, а мурашника взагалі не було видно! Він летів усе далі й далі. Ось перелетів через галявину, річку, відчув легку втому в крилах і сів на золотаву голівку кульбаби.
— Який красень! — вигукнув коник.
— Як він швидко літає! — прошепотіла кульбаба.— Це, мабуть, мурашиний цар.
Від таких слів у нещасного крилатого вигнанця запаморочилася голова. Він то вірив словам веселих мешканців галявини, то не вірив. Але ввечері Біляк усе-таки повернувся до рідного мурашника. Хтозна, може, повернувся тому, що, крім усмішки матері, помітив усмішку і на обличчі прекрасної доньки цариці? Земля під ним розкривалася у всій своїй принадності, а крила з кожним днем міцніли й несли його дедалі швидше.
Якось він злетів вище, ніж будь-коли до цього, і не зауважив, що під ним, наче лиховісні крила крука, скупчилися хмари. Почалася нестримна злива. Біляк був над нею, але все ж занепокоївся, хоча відразу ж спохопився: "Дурний я, дурний! Адже вони женуть мене від себе, зневажають! А я ще за них турбуюся!"
Однак любов пересилила образу, і, щойно злива закінчилася, Біляк спустився до мурашника. О, як шаленіла річка! Як піднялися її води! Як шалено мчали вони на мурашник! Але мчав і Біляк: напружуючи всі сили, він таки першим дістався до мурашника.
— Кидайте все і тікайте! Річка вийшла з берегів! — вигукнув він, ледве перевівши подих.
Зухвала молода мурашка розсміялася йому в лице й запитала:
— Ти гадаєш, що в тебе одного є очі?
Однак мало хто підтримав цей сміх, плем'я прислухалося і справді вчуло шум річки. Куди тікати від води, ніхто не знав, навіть цариця розгублено здвигнула плечима. Погляди всієї мурашви зосередилися на Біляку. Вони ж вигнали його з племені, а що як він натомість не захоче показати їм дорогу, якщо полетить собі в небо, навіть не оглянувшись на них? Біляк і сам деякий час вагався, а потім рішуче сказав:
— Ідіть за мною!
У свої могутні обіймі він передовсім узяв матір і переніс її на сусідній пагорб. Потім переніс найстаріших, молоді самі бігли, безжально розштовхуючи слабких і хворих. Іще раз Біляк прилетів до мурашника й в останню мить схопив кошик з мурашенятами — вода вже тягнула його на дно. Мурашине плем'я з полегкістю зітхнуло, а матері стали опікуватися дітьми, найдосвідченіші розбрелися схилом пагорба в пошуках їжі. На Біляка вже ніхто не зважав, лише один з присоромлених молодиків процідив крізь зуби:
— Ну й задавака!
Це була остання крапля: сором і гнів переповнили серце Крилатого Біляка. Він низько вклонився матері й сказав, що йде з племені. Якщо вона хоче, то нехай іде з ним, а тут він більше не може залишатися.
Сама не своя від утоми й переляку, мати не знала, що робити. Покинути плем'я? Залишити Біляка самотнім? І вона мовила:
— Залишайся, сину! З часом плем'я оцінить твій подвиг.
— Для мене племені більше не існує! — вирвалося з грудей Крилатого Біляка, а плем'я від подиву не зронило й звуку.
Такого ще не було й ніколи не буде! Він утратив здоровий глузд. Такого ще не було, щоб мурашка збунтувалася і по своїй волі покинула плем'я!
Марно його стримували. Похнюпившись, зі сльозами на очах, він рушив до підніжжя пагорба. У вухах у нього бриніло: сам! У всьому проклятому світі він — сам! Немає у нього ні товариша, ні брата. На сусідній узгірок він ледь виповз, а узгірок цей був наче навмисно створений для мурашника. Але навіщо будувати мурашник, якщо жити в ньому нема кому? Крижаною хвилею самотності обдало Біляка, і в цей час він почув чиєсь дихання. Хто б це міг бути? Озирнувся ліворуч, праворуч — ніде нікого.
З важким серцем почав Крилатий Біляк будувати новий дім, але звук чийогось дихання не переривався. Нарешті його погляд сягнув до підніжжя пагорба: по схилу повільно, спотикаючись на кожному кроці, піднімалася мати, а підтримувала її донька цариці. Не вірячи своєму щастю, Біляк ущипнув себе: дива трапляються лише в нічних снах! Ось-ось видиво щезне, мов хмарка, яку жене буря. І він знову залишиться сам!
Та надаремно він ятрив рану. Дві мурашки, всміхаючись, повзли до нього, а на сході ріс місяць, білий і крилатий, наче найкрилатіша біла мурашка.