Передостаннього листопадового тижня 1895 року увесь Лондон потонув у густому жовтому тумані. З понеділка аж до четверга з наших вікон на Бейкер-стрит неможливо було розгледіти обриси будинків по той бік вулиці. Перший день Холмс провів, упорядковуючи свій грубезний довідник. Другий і третій дні він присвятив нещодавньому своєму захопленню — музиці середньовічної доби. Але четвертого дня, коли ми, поснідавши, відсунули вбік стільці й побачили за вікном ту саму буру, гнітючу імлу, що осідала масними краплями на шибках, нетерпляча й бадьора вдача мого друга рішуче спротивилась такому млявому існуванню. Він без упину, ледве тамуючи своє нетерпіння, походжав нашею вітальнею, кусаючи нігті, тарабанячи пальцями по меблях і дратуючися знічев’я.
— Що цікавого в газетах, Ватсоне? — спитав він.
Я знав, що "цікавими" для Холмса є лише кримінальні події. Там були новини про революцію, про можливу війну, про майбутні зміни в уряді, проте все це перебувало поза увагою мого друга. Жодних повідомлень про злочини, крім найбуденніших та найдрібніших, я не помітив. Холмс застогнав і знову почав нервово походжати туди-сюди.
— Лондонський злочинець — справжнісінький дурень, — сердито мовив він, наче спортсмен, що програв змагання. — Погляньте-но у вікно, Ватсоне. Бачите, як ці невиразні постаті раптово з’являються й зникають у тумані? Такої днини злодій чи вбивця може вільно никати Лондоном, мов тигр у нетрях, і навіть коли він стрибне, його побачить лише жертва.
— Тут сказано, — зауважив я, — про численні дрібні крадіжки.
Холмс зневажливо пирхнув.
— Така велика й понура сцена знадобилася б для чогось ліпшого, — мовив він. — Щастя для лондонців, що я — не злочинець.
— Авжеж! — щиро сказав я.
— Уявіть собі, що я — Брукс, чи Вудхавс, чи один з півсотні тих, хто має вагому причину бажати мені лиха; чи довго б я залишався живим, тікаючи від самого себе? Несподіване запрошення, зустріч — і все скінчиться. Добре, що таких туманних днів не буває в Латинській Америці, де вбивають не вагаючись... Овва! Нарешті щось розвіє наші мертвотні будні.
То була покоївка з телеграмою. Розгорнувши папірець, Холмс вибухнув сміхом.
— Ну-ну! Що далі? — промовив він. — Сюди йде мій брат Майкрофт!
— То що з того? — спитав я.
— Що з того? Це все одно, якби трамвай раптом поїхав сільським путівцем. У Майкрофта власна колія, і він ніколи не звертає з неї. Помешкання на Пел-Мел, клуб "Діоген", Вайтхолл — ось незмінна його дорога. Тут він був один — і лише один — раз. Що за катастрофа змусила його зійти з колії?
— Хіба він нічого не пояснює?
Холмс передав мені братову телеграму:
"Мусимо побачитися з приводу Кадоґена Веста. Прибуду негайно.
Майкрофт".
— Кадоґен Вест? Я десь чув це ім’я.
— Мені воно нічого не говорить. Але щоб Майкрофт викинув отакого коника! Легше планеті зійти з своєї орбіти. До речі, ви знаєте, хто такий Майкрофт?
Я пригадав щось із тих часів, коли ми розслідували пригоду з греком-перекладачем.
— Ви, здається, розповідали мені, що він займає якусь незначну посаду в уряді.
Холмс зареготав:
— Тоді я ще не знав вас так добре. Доводилось мовчати, адже йшлося про найважливіші справи. Так, він служить у британському уряді. І так само правда, що часом він — сам британський уряд.
— Любий мій Холмсе!
— Я знав, що здивую вас. Майкрофт одержує чотириста п’ятдесят фунтів на рік, посідає підлегле становище, не має жодних рис шанолюбства, відмовляється від титулів та нагород, але водночас він — найнезамінніша людина в країні.
— Яким чином?
— Його становище унікальне. Він сам створив його для себе. Такої посади ніколи не було й більше не буде. Він має розумну голову з надзвичайною здібністю збирати факти. Ту велику енергію, яку я спрямував до розкриття злочинів, він скеровує на державні справи. Йому передають висновки всіх міністерств, він — той осередок, та розрахункова палата, де підводять загальний баланс. Усі інші — фахівці з тих чи інших питань, але його фах — знати все. Скажімо, якомусь міністрові знадобилися відомості стосовно британського військового флоту, Індії, Канади й питання біметалізму; він може звернутися в кожній із цих справ до різних міністерств, проте тільки Майкрофт здатен негайно висвітлити їх як слід і встановити зв’язок між ними. Спочатку його цінували як такий собі найзручніший засіб, найкоротший шлях до мети, але згодом він зробив себе найголовнішою постаттю в уряді. В цьому великому мозку все розкладено по поличках і може бути знайдено будь-якої хвилини. Його слово щоразу вирішує питання державної ваги. Він живе політикою. Вона займає всі його думки, й лише тоді, коли я питаю в нього поради щодо однієї з своїх маленьких загадок, він береться за ці розумові вправи. Але сьогодні Юпітер зійшов з Олімпу. Що це означає? Хто такий Кадоґен Вест, і до чого тут Майкрофт?
— Згадав! — вигукнув я й заходився копатись у стосі газет, що лежали на канапі. — Так, так, ось він, звичайно! Кадоґен Вест — це той молодик, якого у вівторок уранці знайшли мертвим у метрополітені.
Холмс випроставсь у кріслі, так і не донісши люльки до рота.
— Тут, напевно, щось серйозне, Ватсоне. Смерть людини, яка змусила мого брата зрадити свої звички, не може бути звичайною. Але що йому, в біса, до неї? Випадок, як я пригадую, цілком буденний. Молодик, мабуть, випав з потяга й забився насмерть. Не було ні ознак пограбування, ні будь-яких причин підозрювати насильство. Чи не так?
— Було розпочато слідство, — відповів я, — і воно виявило багато нових деталей. Якщо придивитися ближче, то цей випадок, як на мене, досить цікавий.
— Судячи з того впливу, який він справив на мого брата, це справді щось незвичайне. — Він зручніше вмостивсь у кріслі. — Нубо, Ватсоне, розповідайте.
— Повне ім’я небіжчика — Артур Кадоґен Вест. Двадцять сім років, неодружений, служив у конторі арсеналу в Вулічі.
— Державна служба? Ось що спільного в нього з братом Майкрофтом!
— У понеділок увечері він несподівано виїхав з Вуліча. Останньою його бачила наречена, міс Вайолет Вестбері, яку він того вечора, о пів на восьму, раптово покинув на вулиці, в тумані. Сварки між ними не було, тож вона ніяк не може пояснити його вчинку. Наступну звістку про нього приніс шляховик на ім’я Мейсон, що знайшов його мертве тіло неподалік станції лондонського метрополітену — Олдґейт.