До полудня озброєне військо оточило колом місто; із ринкових закамарків і сутерин вибігли банди ендеків, вони вривалися в будинки "Просвіти" та "Дністра", ламали двері, розбивали вікна; врешті вояки затопили Ринок – почався кривавий погром…
Тим часом Максим Безрідний і Роман Шухевич прокрадалися через Старе Місто до підніжжя Високого Замку; на Собіщині було тихо, тільки з центру міста долинали приглушені крики й стрілянина; стривожена пані Терміна впустила в дім Максима й Романа, і вручив молодий Шухевич Максимові грипс від Коновальця: Полковник викликав його до Відня. Явка повітових керівників екзекутив УВО й голови Крайової екзекутиви Андрія Мельника має відбутися 28 січня 1929 року у віденській кав'ярні "Монополь".
…Максим попрощався з дружиною гейби назавше: перейти через чесько-польський кордон було нелегко, польські прикордонники ретельно патрулювали смугу, полюючи на зв'язкових УВО, які підтримували контакт між Коновальцем і Крайовою екзекутивою в Галичині. Був Максим неспокійний, адже залишив дома семилітнього Остапчика й терпнув від думки: як же виховає Катерина хлопчика без батька? Заспокоївся аж тоді, коли обійшов звіриними стежками Верецький перевал і опинився на Срібній землі, яка належала до Чехо-Словаччини; з Ужгорода до Відня добирався потягом.
Відень для Максима був трохи знайомий ще з часів світової війни, коли Січові Стрільці Коновальця, інтерновані в Тарнові, втікали з польського концтабору до масариківської Чехії, яка до часу радо приймала українських біженців. З Праги до Відня – рукою подати, а у Відні в ті роки перебував емігрант Михайло Грушевський – засновник Українського соціологічного інституту, деякі галичани й Максим їздили до Відня слухати лекції академіка: з історії України й римського права.
З вікна "Монопольки" виднілася сталева смуга Дунаю, його береги бралися крихкими скалками льоду; зима добиралася до Відня, й гайвороння такими самими хмарами, як і в Ходорові чи Львові, кружляло над шпилями замків і банями храмів. Каркали, сварилися на голих деревах і нагадували Максимові рідний дім з любою Катериною та синком-щебетухом; а десь там, недалеко від дому, тече тиха річка Луг, що впадала в Дністер; берегами річки біжать тополі й берести, покраплені чорними воронячими гніздами, немов китицями омели, – і все те так схоже на віденський холодний світ, лише теплим здається, бо – рідний…
І думає Максим про свого приятеля Євгена Коновальця, який має ось-ось з'явитися в "Монопольці", й тоскно йому стає на думці, що його побратим, який має гучне ім'я і владу українського вождя, водночас безсилий і неприкаяний, і, певне, печалиться, що ніколи вже не побачить рідного Зашкова, не обніме батька-матір, які пишаються сином, однак мучаться ядучою тривогою за його життя. А який Полковник нині, чей Максим його не бачив вісім літ: чи виснажлива туга не виссала з його лиця тої його чоловічої вроди, не зігнула кремезної постаті, не стерла скрадливої усмішки з уст, не згасила в суворому погляді приязної іскри, яка завше заполонювала побратимів у боях і на дозвіллі. І що задумав він тепер, чому скликає з усіх кінців Галичини керівників повітових і Крайової екзекутив УВО?
Максим тримає в руці філіжанку із захололою кавою й не відриває погляду від вікна і вхідних дверей. І навіть дрож не пройняла його, навіть не стрепенувся, коли почув, як на плече лягла важка долоня, – знав, що це Полковник, певне, сидів, очікуючи Максима, у кінці просторого залу кав'ярні. Максим тихо підводиться, емоцій собі дозволити не може, хоча й хотів би обійняти побратима, проте аж гейби недбало подає йому руку. Із прихованим розчуленням упізнав характерний нахил голови Коновальця з наставленим, трохи відстовбурченим лівим вухом. Полковник наготувався слухати Максима, він сідає навпроти й таки слухає, хоч Максим мовчить, вражений споважнілим виглядом приятеля – ніби аж змученим, а яким мав би ще бути образ вигнанця?
Врешті запитує Полковник:
"Що чувати в Галичині? Як там?"
"Тяжко нам… Без тебе – тяжко".
"І зі мною було б не легше, – відказав Коновалець. – Але я завжди з вами, хоч і на відстані. Іншого варіанта бути не може".
"Непотрібне я сказав… Але й справді нам важко".
"Знаю вже про погром 1 листопада у Львові. Жертви є? – спитав Коновалець, сторожко провівши поглядом по залі. – Ще нема "зміновіхівців", – мовив притишено. – То большевицькі шпіцелі – всі як один. Пасуть мене, пасуть… Багато жертв?" – перепитав.
"Є поранені, покалічені. А заарештованих понад сто. Розпочалася війна".
"Війна ще буде, – відказав Полковник і, помітивши, що Максим вряди-годи теж водить очима по залі, мовив ще тихіше: – Ти дивуєшся, де решта? Вони вже там, збираються в Інституті Грушевського, але ми з тобою ще трохи поговоримо сам-на-сам. Ніхто краще за тебе не розкаже мені про становище в Краю… Які ще були у вас акції?"
Максим із задоволенням прийняв довіру Коновальця: очевидно, Полковник перед роботою Конгресу хоче мати повне уявлення про стан речей у Краю. І заговорив, ніби складав рапорт:
"Я виконав наказ полковника Мельника – зліквідував Кайдана. Ольга відомщена, ти про це знаєш… У сітці Крайової УВО виловлено провокатора Боєчка, українця із Бібрки. За ним давно стежили розвідники, поки не дізналися від нашого резидента в перемишлянському постерунку: резидент сам бачив, як Боєчко записувався в конфіденти за двісті злотих. Його вивезли в Бібрку, прив'язали до дерева і розстріляли… Напади на поштові заклади – у Львові, Печеніжині й тій же Бібрці. Вилучено достатньо грошей, у штабі полковника Мельника ведеться точна рахуба… Спалено маєток осадника Ромашкана на Воловому. До організації залучено молодь: Роман Шухевич, якого ти, напевно, добре пам'ятаєш, очолив Спілку національної української молоді – СНУМ".
"О, внук пані Терміни Шухевичевої – хлопець поважний… Я тішуся цим твоїм повідомленням: без молоді немає революції. Може, дійшли до вас швидше якісь нові вісті з "раю"?"
Максим відповів не одразу: він сам не знав, як оцінювати події в совєтській Україні. Літературне й культурне відродження – й терор ГПУ.
"Ми намагаємося, – заговорив Максим по хвилі, – гамувати симпатії до радянської України. Те відродження вельми сумнівне, бо як міг би вільний народ ставати під чужу або видуману символіку?.. Але я й сам не можу однозначно трактувати перетворення в колись російській Україні. Грушевський там нормально працює, видає томи історії України, його дочка Катерина очолює Кабінет етнографії у ВУАН, на весь світ стали славними поети Павло Тичина, Максим Рильський, прозаїки Юрій Яновський і Микола Хвильовий – в Галичині серед нового покоління поки що немає їм рівних. А що вже говорити про найпопулярнішого в Європі кіномитця Олександра Довженка…"