Товариство "мазепинців" відразу після оголошення війни записалося в усусуси, хоч і не всіх добровольців прийняли до легіону на комісії в Стрию. Євгена й Романа мобілізували до 19-го полку інфантерії й послали на ліве крило фронту в Бескидах під команду генерала Гофмана. Ольга Левицька в перші дні війни овдовіла: її муж Дмитро Басараб загинув у боях на Маківці; Марійка Бачинська виїхала до Берліна й працювала там в Українському пресовому бюро, яке очолив Дмитро Донцов; Олена Степанівна, незважаючи на заборону батьків, записалася в жіночу стрілецьку чоту, яка під Болеховом потрапила в оточення і здалася в російський полон – це трапилося за день до того, як її судженого Романа Дашкевича, пораненого осколком у груди, відправили до віденського лазарету; Євген Коновалець і Максим Безрідний не повернулися з виправи – всю двадцятку взяли в полон москалі біля Тухлі.
Намагаюся обережно знімати тиньк часу зі старої фрески – й постають переді мною живі.
Розділ четвертий
Батько і син
За наметом клекотів Майдан: змішалися на ньому в єдиний гул співи, музика, голоси промовців, і щораз більше переважали вигуки та скандування; в багатотисячному натовпі, немов у грозовій хмарі, гусло й тужавіло зловісне рокотання, що загрожувало розрядитися нищівним градом бунту; пориви людської люті, стримувані страхом перед катастрофою, загусали до стану плазми, і досить було однієї необачної іскри, щоб закрутило столичне небо спустошливе торнадо.
Порошив сухий сніг, притрушував холодною піною марево гніву; я відхилив дверну пілку намету й у присмерку побачив розгойдане море голів на площі; людська хвиля хилиталася, готова вийти з берегів – і мене пройняло змішане почуття тривоги, втіхи й гордості… І тут мені згадалися колишні слова зневіри мого приятеля Михайла, котрий, як і я, невідривно вдивлявся у натовп на безкраїй площі й, можливо, переоцінював давні свої постулати, які пригнули його до землі, коли над нашим світом, немов осіння шарга, зависла байдужість і втома: "Ці вже не вийдуть на арену, це травоїди, як говорив Донцов". І, бажаючи, щоб він і далі не відмахувався від моїх докорів легковажною притчею про песимістів і оптимістів, а щиро розкаявся за зневіру, сказав я йому, затруюючи свої слова краплею гіркоти:
"То ти вже переконався, що наш народ не бидло, маловіре?"
Михайло затулив пілку намету, повернувся до мене, примарне світло маловольтової лампочки впало на його обличчя, й не побачив я на ньому й тіні образи, ані розкаяння за свою колишню слабкість; він заговорив, як мені здалося, не так до мене, як до себе самого:
"Я навіть найпослідніших невдах ніколи не вважав бидлом, брате. Кожен, хто живе на нашій землі, є людиною зі своїм цензом духовності й світогляду. Але якби всі громадяни об'єдналися в єдину силу, що важко собі уявити в Україні, – навіть тоді залишилися б із тавром рабів на чолах…"
На цю інвективу він, видко, чекав моїх заперечень й помовчав, та я думав так само. Цього Михайло не відчув, і тому взявся обґрунтовувати свої міркування:
"Імперії, брате, неминуче гинуть, однак полишають на землі інфраструктуру, яку вчорашні невільники не вміють перебудувати до нових потреб і не мають теж сили здерти з лобів рабське тавро… На жаль. І я, який у неволі не боявся ні ізоляторів, ані психушок, залажу нині у свою шкаралупу, ховаючись від омріяної дійсності, й замість виходити на люди володарем становища, боязко оминаю на путівцях моєї незалежної держави ворогів, які тими путівцями ходять і нахабно не вступаються мені з дороги: слідчі, донощики, злочинці-психіатри… То чи ж я є вільним у своїй державі і чи не мають мене долати сумніви? Я хотів у нашу незалежну політику увійти не в арештантській робі, а в білих рукавичках – так думалося мені, в'язневі, який вийшов на свободу. І що побачив: нинішні політики й наміру не мають одягати на руки рукавички, а що забруднюватися я більше не хотів, то змінив спосіб своєї діяльності, яка дозволяє мені висловлювати віру й зневіру".
"І таким чином залишаєшся в білих рукавичках?" – спитав я.
Михайло довго мовчав, немов продумував сказане: чи, бува, не видумує собі самовиправдання й чи переконаний у незаперечності того, що мовив; потім глянув на свій рукопис, який лежав розгорнутий біля мене на матраці, й сказав:
"Не знаю, чи тобі цікаво те читати, але там я натуральний. А в житті трохи інакший".
"Я щойно дочитав до того місця, де ти згадуєш про смерть свого батька, – промовив я. – Не хотів би дізнаватися про це з написаного, краще розкажи… То неправда, Михаиле, ніби на письмі автор стає натуральнішим, ніж у житті. Навпаки, кожен письменник себе додумує, створюючи свій образ таким, яким хотів би його бачити".
"Може, й так, – відказав Михайло. – Але те, що зараз тобі скажу, здається, не записав – воно аж тепер прийшло на гадку… Сталося трагічне провалля в історії нашого народу за останнє століття. Ми знаємо наших дідів і дітей якоюсь мірою. А батьків не знаємо, вони були знищені в розквіті сил: розстріляні, розірвані гранатами, ув'язнені й знищені в концтаборах, а ще налякані, розкаяні, відступлені. Хто скаже, що вони могли зробити для України? А якими стали ми без батьків, а якими стануть наші діти без дідусів? Я ж то мав незабутнього діда Максима".
Кінець травня 1938 року, розмаяний, розбуяний зеленню і цвітінням, ураз зчорнів від смерчу, що розпачливою піснею прилетів у Галичину раніше газет і радіопередач на детекторних і лампових приймачах; траурна пісня, невідомо ким умить складена, яким бардом виспівана, на яких інструментах озвучена, прорицала над полями, селами, пасовиськами, прошила, немов ядучий дим, ліси й діброви, весь край заголосив тією піснею, що випливала з уст неусвідомлено стривожених пастушків, з гуртів зажурених молодиць біля перелазів, зі сцен просвітянських читалень.
І ридма заплакала вся осиротіла галицька земля.
Прийшла вістка з Роттердаму —
Вивісили чорну фану;
Прийшла вістка із чужини:
Вбили вождя України…
У безнадії поник тоді вражений цим голосінням керівник Ходорівської повітової екзекутиви ОУН адвокат Максим Безрідний і видихнув із себе струджене зітхання, схоже на останній подих: