К р а в ц о в. Сумнівна істина.
К о н о п л і ц ь к и й. А ти її постарайся засвоїти. Я вже збиваюся з послідовності.
Пауза.
(Зупинився). Я привіз свою дружину тобі. Знак оклику, пауза. Повторюю — свою дружину — тобі! Все почалося з правди, яка мала такий вигляд: "Дорогий мій друже Конопліцький, ти найпрекрасніший чоловік. Я була певна, що жити будемо добре і навіть покохаю тебе, але з цього нічого не вийшло. Я кохаю іншого.
Пауза.
Кохаю Кравцова... Більше критися перед тобою не можу". Ось основний зміст промов, які вона почала все частіше проголошувати.
Пауза.
І поїхала до тебе... Я теж приїхав, аби ти не подумав, що вона втекла. Ми — по-доброму.
За бравадою слів відчутно гіркоту і жаль, що так сталось. Запала напружена мовчанка. Кожний по-своєму переживає почуте.
І ще додам: знай, Кравцов, як там ви домовитесь — не знаю, але для Тамари в мене завжди серце (посміхнувся) відкрите.
Пауза.
Я пройдусь, місто ваше подивлюся. (Швидко виходить).
Кравцов устав, ходить по хаті, видно, не знає, як почати розмову з Та марою. Та й про що? Мовчанка затягнулась.
Т а м а р а. Кравцов, не сердься. Може, не так треба було сказати, як це зробив Конопліцький, але суть вірна. Я роками готувалась до цієї розмови. До розмови з тобою, а тепер не стало слів.
Пауза.
(Відійшла в протилежний бік кімнати). Так, мабуть, з того, певно, з того почалося... коли я тебе винесла... Коли ти напівживий марив нею, Ілонкою, марив, і шукав, і вірив, і побивався за нею... Я ще тоді наче напилася чужого кохання, напилася і сп'яніла... Гадала — пройде, а воно ні.
Пауза.
Кравцов, тобі важко жити самому? Все думаю, які в тебе рани! Болять і досі? Я ж кожну твою... Я не хочу, не думай, наче прошу вдячності, ні, Кравцов!
Довга пауза.
К р а в ц о в. Ти врятувала мені життя. І я не забув — забути гріх.
Т а м а р а. Але я не для цього кажу. Згадаю твої рани — в самої біль народжується. Відчула: без тебе, Кравцов, життя моє пощерблене.
Пауза.
Ілонку не забув? Ні! Я знала, ти не з тих, хто забуває. Дозволь десь біля тебе жити! Хоч на заводі у вас працюватиму. Вечорами буду заходити, чай готувати... Ми ж друзі, Кравцов! Так мені легше буде.
Пауза.
(Зовсім тихо про себе). А може, з часом...
Довга мовчанка.
Заходить Скирда, вже в цивільному.
С к и р д а. Чого це в тебе, Кравцов, двері розпанахані? (Пабачив Тамару, здивований погляд).
К р а в ц о в. Знайомтесь, друзі мої...
Тамара й Скирда, перш ніж подати руку, обмінялись вивчаючим поглядом.
Переміна світла.
Міський скверик. На лавочці сидить зіщулившись Оленка. В руках, опущених на коліна, газета. Поруч стоїть невеличка валізка. Оленка заслухалась, задивилась у свої скаламучені думки.
Пауза.
О л е н к а (знов погляд на газету, на портрет). Посивілий, немовби змарнів.
Пауза.
Все про тебе написали, Кравцов: і діловий, і організатор, і план виконує... А взяли б та й написали: "...Ілонку шукає".
Пауза.
Не ти, я тебе знайшла, Кравцов! Випадково? Ні! Мабуть, півсвіту знало, що я тебе шукаю. (Ледь торкнулась уст гірка посмішка). І газету, бач, з твоїм портретом прислали. А ти не знайшов мене — бо не шукав!
Пауза.
А може, шукав, але як знайти? Війна начисто сліди замела... Хоч би й побував у моїх краях — села немає. В одну ніч фашисти і село спалили, і людей до одного вигубили!.. Ніхто ж не відав, що я напередодні тої ночі втекла на фронт...
Пауза.
У сотий раз я звинувачую себе, і в сотий раз виправдовую... Дні, місяці, роки — для мене були не плином часу, а білим полотном чекання... І ось тепер ти так близько від мене, он у тому будинку. Всього кілька хвилин, щоб до тебе дійти... Роками ішла до цих хвилин і зупинилась... Боюся... Я жила коханням, дихала ним... А коли ти, Кравцов, забув мене, а коли... Тоді все... все в прірву!.. (Її наче пронизав гострий біль, аж серце притисла рукою).
Виходить Тамара. Пройшла мимо, потім повернулась, зупинилась.
Т а м а р а. (до Оленки). Пробачте, вам зле?
О л е н к а (тільки тепер помітила Тамару). Ні, це так...
Зустрілись поглядом. Пауза.
Т а м а р а. Може, зайдемо до мене, перепочинете. Я тут поруч живу.
О л е н к а. Дуже вдячна, але я почуваю себе добре.
Т а м а р а. Видно, приїхали у відрядження? На наш завод?
О л е н к а. У приватних справах. Чекаю автобуса на станцію. Через годину мій поїзд.
Т а м а р а. Ви з України?
О л е н к а. Так.
Т а м а р а. По вимові відчула. З яких місць?
О л е н к а. З Полісся.
Т а м а р а. Та ми земляки, навіть близькі. І я з Полісся. Це ж треба — в такій далечині зустрітися. Там у вас іще купаються, а тут уже холодом дихає. Як наше місто, сподобалось?
О л е н к а. Недовго була. Як слід не роздивилася. Зовсім нове, ніби трохи суворе, черстве...
Пауза.
Т а м а р а. Хочете, я дам вам свою адресу! Іншим разом приїдете — гостею будете. (Шукає, на чому б написати адресу).
О л е н к а. Дякую. Сюди я більше не приїду. А он автобус мій їде.
Т а м а р а. Щасливої дороги. Привіт Поліссю. Скучила за ним.
О л е н к а. Повертайтеся на Полісся.
Т а м а р а. Не можу! (Посміхнулась: і гіркота, і щастя в тій посмішці). Тут моя доля.
Коротка пауза.
(Обмінялись поглядом). Щасливої дороги. (Виходить, ще раз озирнулась).
О л е н к а. (дивиться їй вслід). Вродлива жінка! І вона може бути дружиною Кравцова... (Підняла газету, знову вдивляється в портрет). Не треба нам зустрічатися, Кравцов! Не будемо руйнувати мого, а може, й твого щастя. (Підвелася, взяла валізку). Роками ішла, а на останні кілька хвилин не вистачило мужності... (Поглянула на його будинок). Прощай, Кравцов!
Пауза.
Моя доля... (Затиснула вуста рукою, наче злякалася, що вирветься з грудей плач. Повільно виходить).
Квартира Кравцова. Кравцов сидить на своєму улюбленому місці, у кріслі. Тамара — на канапі, гортає ілюстрований журнал. Скирда стоїть посеред кімнати, наче роздумує, що йому треба зробити. Налив келих вина, випив. Тамара краєм ока спостерігає за ним.
С к и р д а. Кравцов, не здається тобі, що ти директор так ніби (жест) і нічого, але з плямочками?
К р а в ц о в. Мені здається інше — що ти, Скирда, захоплюєшся вишукуванням плямочок.
С к и р д а. Не подобається?
К р а в ц о в. Як бачиш — терплю.