Видно, що малював їх карикатурист, який мав доволі свобідного часу.
Гравці зразу не звернули на Степана уваги, а він якось не мав сміливості до незнайомих людей приступати. Він їх боявся. То, певно, злодії будуть, і йому не пара. Стояв так коло дверей, роздивляючись по всіх кутках. Коло дверей стояла залізна пічка, а в другому кутку за перегородкою стояла вонюча "парашка".
Доперва згодом один з гравців підвів голову на Степана й оглянув його оком знавця від голови до ніг.
— Що ж ти, чоловіче, хочеш усю кару відстояти під порогом? Вважай, що тобі присудили відсидіти, а не відстояти, то можуть пани тобі того не врахувати... Ходи ближче...
Товариші засміялися гуртом з цього жарту свого війта, старого злодія, котрого кликали Базильком.
Степан приступив тепер прямо до своєї лежанки з вузликом у руці й ліг на неї. Був дуже стомлений...
— Го, го, небоже, підожди до вечора. В цісарському криміналі не вільно за дня на постіль лягати. Тебе, бачу, ноги болять, то спочинь поки що біля нас на лавці. Вмієш грати в карти?.. Але спочатку скажи, чи в тебе є гроші?
— Не граю, і грошей у мене немає...
— Гм... то зле, не буде, бачу, з тебе нам ніякої потіхи. А за що тебе посадили?
— Я оленя застрілив...
— А ти, безбожнику! — глузував собі Базилько.— Олень такий гарний, мов писаний, а які у нього роги, мордочка, а як він смачненько хлопський вівсик скубе та мужицьке сінце хрупає...
— За те якраз я його застрілив...
— От бачиш, за це тепер покуштуєш. Панського оленя невільно стріляти, хоч би тебе самого хотів ізжерти, не то сіно. На кого ж опісля пани будуть полювати, як ти, хлопе, всі олені вистріляєш? — Базилько говорив з такою насмішкою, що всі арештанти аж душилися зі сміху.
— Правда, що то був олень з панського лісу?
— Камерального,— каже Степан.
— То ще гірше, бо то цісарське. Хіба ти не знаєш? Наш татунцьо-цісар має багато свояків та міністрів-генералів і інших добродіїв, і вони люблять собі так часом постріляти, дай їм, Боже, довгий вік та веселе панування. І що ж вони робитимуть, напрацювавшися важко?
Арештанти зареготали хором. Степан сприймав цю бесіду поважно і став виправдовуватися, начеб перед судом.
— Не можна було витримати. Внадився, шельма, у мій овес, а ніхто не знає, як важко приходиться гуцулові там, наверху, зорати та посіяти мізерненький вівсик... Я ходив пожалітися, що олені мені шкоду роблять.
— Що ж тобі пани сказали, як ти пожалівся?
— Посміялися з мене. Казали, щоб я оленя піймав за роги і привів живого, а вони йому заборонять у мій овес ходити...
— Дуже розумно тобі сказали. Бо цісарський або панський олень може собі куди завгодно ходити.
— Та воно з цього робиться велика кривда людям,—оборонявся Степан.
— Що тут про кривду говорити! Наш татунцьо-цісар нікому кривди не робить, про все дбає,— як про оленя, так про малу мушку... Дивись, гуцуле! Бачив ти великі казарми? А хто їх побудував? Цісар. А за чиї гроші справлено мундири для війська? За цісарські. Хто поставив ті великі кримінали? Цісар. Куди поглянеш на щось велике, то певно цісарське буде. Якби не цісар, дай йому, Боже, довге панування,
ю то жовніри ходили б босі й голі і не мали б де мешкати ані з чого стріляти, а ми, бідні злодії, не мали б де сидіти...
Арештанти стали страшенно реготати, а з ними і Степан, котрий аж тепер пізнав, що Базилько так собі жартує. Вартовий дозорець постукав до дверей і гримнув: "Тихо!"
— І скільки тобі за того оленя подихтували? 1
— Шість місяців. Казали пани, що це крадіжка, хоч я, бігме, чужої стеблинки не рушив.
— Ну, то ти мій товариш, бо я теж за крадіжку сиджу,— каже Базилько, простягаючи до нього руку.— Тільки я не йшов за оленями, лише вивів добру пару коней панських. У тебе, певно, побережники оленя відібрали, а я коня продав і гроші добре сховав. Я за це дістав рік, а тобі трохи забагато вліпили — шість місяців.
1 Дали, всипали
Степан радий був, що з такими веселими людьми стрінувся, легше прийдеться відсидіти.
— Дай вам, Боже, здоров'я, що мене повеселили трохи.
— Ми всі в тій казні з одного цеху ремісники.
— А який же ваш шлях?
— Ми ті майстри, що багачам животи стісуємо, щоб не потовстіли і щоб їх відтак шляк не трафив. Але твій олень мусив бути дуже великий, що тобі аж шість місяців присудили.
— То не за самого оленя, то ще й за цісаря трішки добавили...
— Що? Може, ти і цісаря застрілив? У такому разі я з тобою більше й слова не говорю, бо вже ж що цісар твого вівса не пас.
Знову зареготали.
— П'ятка! Тихо! — гукав дозорець.
— Та куди,— каже Степан,— я лише правдиве слово сказав, що так мені якось непомітно вихопилося. Я аж за язик вкусився, та вже запізно було.
— Обида маєстату,— зауважив один арештант.
— Бачиш, мій сину,— говорив повагом Базилько, киваючи пальцем, наслідуючи попа, що народ навчає,— як воно погано таке базікати. Перш чотири рази язиком поверни, поки скажеш слово, хоч би й правдиве... Як можна таку особу зневажати? Ти думаєш, що цісар — то сміття, як перший-ліпший Іван? То посвячена особа, на котру як дивишся, то хрестись, ставай навколішки. Я тобі вже говорив, хто є пан цісар і скільки він добра для нас, грішних, зробив, як він усіма турбується. Хто нас з-під панщини викупив? Правда, ти ще донині платиш за це податки, та це нічого, бо кожний дурень тобі скаже, і пан староста, і піп з амвона, що то пан цісар тебе викупив з підданства. Він не є собі простий чоловік, і коней не краде, бо він вже має таких, що йому коней приведуть, яких забажає. Він з Господом-Богом запанібрата, бо він з Божої ласки. Він Божий помазаник. А ти, простий гуцул, зважився на такий злочин — його зневажати? Не дам тобі розгрішіння, вибачай.
Арештанти сміялися, а Степан не відповідав нічого. Базилько знову розкинув карти, а коли черга скінчилася, він говорив далі:
— Щоб ти знав, що я війтом у цій камері і що мене в усьому треба слухати, бо є такий кримінальний закон. У нас ще є й такий закон, що про що ми тут говоримо, невільно нікому говорити ні словечка, хоч би і тельбухи з тебе сотали... Ти куриш?
— Так, та в мене відібрали і тютюн, і люльку, і грошики, які в мене знайшли, і ножик...
— Ти ще дурний і не знав, як сховати... На, закури, а дим пускай у пічку, бо може кого чорт принести на інспекцію. Ну, кури і слухай далі, коли тобі не позакладало. Є такий кримінальський закон, що товариш товариша не сміє зрадити і один одному мусить в біді помагати. Коли б котрому з нас трапилася нагода втекти, то не лиш мовчи, але й помагай, як можеш.