Хмарно восени, сумно восени, надворі грязюка, холодний вітер пообдирав садки і тепер нападається на всякого, хто б не виткнувся з хати.
Ні теплого проміння, ні гарної квітки, ні веселої пташки, одно тобі – дощ, дощ, дощ, дрібний, густий, холодний.
Тісно в хаті, обридли хатні виграшки, осоружіли всі цяцьки, та й тих уже обмаль зосталося цілих: усі коні без хвостів, москалики без голів, ляльки без рук, без ніг; сліпі та лисі, книжки й малюнки в клаптиках, увесь останній дріб’язок просто у сміття повернувся.
Сумно! нудно!
Навіть сірий кіт, Бебко, що досі був і за товариша, і за виграшку, тепер тікає у пекарню на ніч, з-за комина його й не витягнеш, сердитий та сонний, весь у сажі, як марюка, не хоче ні гратись, ні казок своїх муркотіти.
Повештавшись даремно по всіх кутках, сідає Павлусь перед вікном та й дивиться, як по шибках біжать кривулястенькі струмочки та як з стріхи капотять рясні краплі.
На кінці очеретинки здіймається крапелька… набрякає… круглиться… стає довгаста… заблищала і – гульк! – одірвалася і летить додолу.
Ляпнулась у калюжку, схопилася пухирем, луснула, підскочила догори і розплилася по калюжі кружалами.
А на стрісі, де була вона, вже друга наливається, росте, довшає, так само, блиснувши, одривається й падає.
Рядком безліч таких же краплин, усі вони роблять те ж саме. Поведе Павлусь очима по подвір’ї – і там те ж: на повітці, на винбарі, на льохові дахи мокрі і з стріх капотять краплі, тільки що здалека здаються дрібнішими та густішими, неначе скляними торочками пообвішували краї стріх. Тільки на ріжках стріхи вже не тоненькою ниточкою, а товстим перекрученим мотузом рине вода і вибиває в землі все більшу та глибшу ковбаню, де вже хлюпощуться качки та гуси.
От їм, бач, не сумно й не страшно ні дощу, ні холоду! Ач, як вибілилось їхнє пір’я! Як блищать у качок дзьоби та лапи, жовті, як янтар, а в гусей червоні, як коралі. Весело їм: хлюпощуться, бігають кружка, витріпують крила, навіть пірнати силкуються, та калюжа плитка і, невдатно пірнувши самою головою, вони з сорому тільки хвостами потрушують. Водяна птиця, сказано, їй і в негоду добре, а ти от сиди, коренись отут у хаті! Качки та гуси довгою коливаючою низкою потяглися через двір до більшої калюжі, а Павлусь зоставсь на тому ж кріселкові перед вікном, за яким крапають рясні краплі та сіється дрібний, мов крізь сито, дощик.
Уже він і не дивиться, тільки слухає: крап… крап… крап… кап-кап… дзінь… плюсь… крап… дзюрр!
Невесела пісня, але все ж вона про щось співає, щось оповідає. Та це ж трохи схоже, як ото Бебко муркоче! Еге, отак само і спати хочеться, і крізь дрімоту щось чується і щось малюється. – "Що то, мама щось розповідає? Ні! Що то, книжка з малюнками сама перегортує листки? Ні! Чи то, може, Павлусь їде баскими кіньми по степу, а по обох боках шляху усе біжить йому назустріч? – Так ні!" Він сидить, як і сидів перед вікном, за яким ті ж краплі, та ж мряка осіннього дощу. Тільки вона стає все густіша та темніша. Ось і все затяглося таким густим туманом, що вже Павлусь нічого й не розбере.
Чує тільки, як усе тіло прикипіло до кріселка, і йому ж так хочеться кудись летіти, або геть з хати, радий сам з себе вискочити.
І справді, вже він не чує свого тіла, вже він стає вільний, легенький, та вже він і не один: спереду, ззаду, праворуч, ліворуч, вгорі, унизу – крутяться, скачуть, співають великі ясні краплі, усміхаються йому, кивають голівками, манять до себе прозорими тонкими рученятами.
– Ходи, Павлусю, казочку розкажемо!
– Ходи, Павлусю, до нас у танок!
– Цитьте, сестрички! – сказала найбільша крапля. – йому кортить усе бачить, усе знати – візьмім його з собою в подорож!
– Як же? Він же не крапелька!
– Нічого! Я зараз! – вона бризнула на нього, освінула веселкою, і Павлусь зробився такий маленький, що вушко маминої голки здалося йому за залізну браму, нитка за колоду, а наперсток за велику залізну гору.
– Нум летіти! Нум летіти! – задріботіли краплі.
– Крил не маю! – хотів сказати Павлусь, але сам вчув, що він легко підіймається вгору, без перепони пролітає крізь замкнені двері – духом опиняється на даху. А там шемрає, дзвенить, капотить дощ. І Павлусь розуміє усе до словечка, що говорять дощові краплі.
Крап… крап… крапотня,
Плюсь… дзюрр… метушня…
Ми бризочки-крапляточки,
Води-неньки дитяточка.
Ми чистенькі.
Веселенькі,
Хоч і схожі ми до сліз –
Не журись!
Ми співаєм, жартуємо,
Проте добре працюємо
Без спочинку ніч і день –
Прислухайся до пісень.
Прислухайся,
Та навчайся.
Та до праці й сам берись,
Як доріс!
Ми могутні, хоч малі:
Бурі, грози, вихрі злі
Нам не дивні, не страшні!
Час, і обшир, і вогні
Не злякають – ні:
Ми прудкі, дрібні!
Вид свій легко ми міняєм.
Небезпеки уникаєм,
Нам і смерть-мара
Не страшна, стара.
Таку співали краплинки, стрибаючи з стріхи в калюжу. Круть-круть, хлюп-хлюп! – оббігли її кругом.
– Ану, чи не можна де б пробитись? Нудно сидіти без роботи на одному місці!
Ага! ось тут пісочок м’якший, ніж ота слизька глина – риймо-риймо швидше: подається!
Ось і продовбали дірку! Швидше біжім! Ось і рівчачок прорізався! Риньмо далі!
Прощайте, качки, гуси, прощайте, хати, повітки, тини! Ось уже й на вулиці!
З усіх дворів біжать говіркі струмочки кривими рівчачками.
– Здорові, сестри! Приставайте до нас!
Краплі зливаються, ростуть струмки, ширшають калюжі, усі ямки, усі колії залило, горбки лиш де-не-де пишаються, ну, та дарма! Доберуться краплі і до їх! Ось і сонечко з-за хмар визирнуло.
– О, як же гарно! Сонечко нас позолочує! Воно сипле на нас перли, коралі! Ну ж бо жвавіше бігайте, кружляйте, бач, якою парчевою пеленою ми вкрили вуличну грязюку!
– Але що ж це? Вітер сердиться, вітер б’є нас! Та він і хмар не жалує: ач, як шматує, гонить кудись, аж небо посиніло! Мабуть, і сонце його злякалося: он як за гору чкурнуло! Темно… Аяй-яй, яка шкода: обікрав нас вітер, здер нашу дорогу парчу! Як сумно, як холодно! Що це, сестри, ви вже не хочете танцювати? Чого спиняєтесь? Чи спати хочете?
– Ні, ми спати ще не хочемо, ми хочемо бігти, але нас хтось не пускає, давить… Ой-ой, шпигає як! ріже, тисне. Укриймося, сестри, чим-будь од його. Давайте сюди от і тонесенькі голочки, ниточки, плетіть прозоре плетиво – так! Міцніше, гучніше! Ну хай тепер мороз прасує, кує та душить зверх кожуха – тепер не боїмось!