Дівчина співчутливо й суворо насупила брови.
— Вам не можна їхати. Чому ви цього не сказали? Я... я... я не дозволю! Я не хочу...
Прокоп відчув себе вкрай нещасним.
— Але ж дивіться, панно, — промовив він з запалом, — це справді дурниця, я до такого звик. Ось гляньте! — і показав їй ліву руку, де бракувало майже всього мізинця, а на суглобі вказівного пальця випинався вузлуватий шрам. — Таке вже моє ремесло, розумієте?
Він і не помітив, що дівчина відступила, що губи в неї зблідли, що вона дивиться на чималий шрам, який тягся в нього через лоб від ока аж до волосся.
— Тільки вибухне — і вже маєш. Так ніби на війні. Встаю і далі в атаку, розумієте? Нічого мені не буде. Ну, давайте сюди.
І, взявши в неї з рук пакунок, підкинув його вгору і впіймав.
— Не турбуйтесь! Поїду, як пан. Знаєте, я вже давно ніде не був. Ви бували в Америці?
Дівчина мовчки дивилась на нього, насупивши брови.
— Хай собі хваляться новими теоріями, — мурмотів гарячково Прокоп, — стривайте, я їм доведу, як скінчу свої обчислення. Шкода, що ви на цьому не розумієтесь. Я б вам це відкрив, я вам вірю, вам вірю, а йому — ні. Не вірте йому, — наполягав він, — бережіться! Ви така прекрасна, — промовив захоплено. — Там, нагорі, я ніколи ні з ким не розмовляю. То просто дощана халупа, розумієте? Ха-ха! Ви так боялися тих головок! Але я не дозволю вас скривдити! Не бійтесь нічого, я не дозволю...
Вона дивилась на нього розширеними від жаху очима.
— Але ж ви не можете їхати!
Прокоп посмутнішав і ніби зів'яв.
— Не зважайте на те, що я говорю. Я, може, говорив якісь нісенітниці? Так? Я хотів, щоб ви не думали про руку. Щоб ви не боялись. Це вже минулося. — Він подолав своє хвилювання і від зосередження знерухомів і спохмурнів. — Я поїду в Тиницю і знайду Томеша. Передам йому цей пакунок і скажу, що це від панни, яку він знає. Так?
— Так, — з ваганням відповіла дівчина, — але ж ви все-таки не можете...
Прокоп спробував благально всміхнутись. Його важке пошрамоване обличчя раптом зробилося зовсім гарним.
— Дозвольте мені, сказав він тихо, — адже ж це... це для вас...
Дівчина закліпала очима. Вона мало не заплакала від зворушення і, кивнувши мовчки головою, подала йому руку. Він підніс свою покалічену ліву. Дівчина зацікавлено подивилась на неї і сильно її стисла.
— Я вам дуже вдячна, — сказала вона швидко. — До побачення.
На дверях вона зупинилася, хотіла ще щось сказати. Крутила в руках ключ і чекала.
— Чи... передавати йому... вітання? — запитав Прокоп з кривою посмішкою.
— Ні, — промовила вона, швидко глянувши на нього. — До побачення.
Двері зачинилися за нею. Прокоп дивився на них, і раптом йому стало смертельно важко і млосно, голова пішла обертом, і він на превелику силу зрушив з місця.
VI
На вокзалі йому довелося чекати півтори години. Він сів у коридорі, тремтячи від холоду. В пораненій руці пульсував нестерпний біль. Він заплющував очі, і йому здавалося, що хвора рука росте, що вона вже така, як голова, як гарбуз, як виварка, і що в ній пекуче сіпається живе м'ясо. Йому було млосно, а на лобі все виступав холодний піт. Він не міг дивитись на брудні, запльовані плити коридора, бо тоді його брала нудота. Нарешті підняв коміра й поринув у напівсон, переможений безмежною байдужістю. Марилось йому, що він знову солдат і лежить поранений в чистім полі; де... де ж це тепер воюють? Та ось почувся пронизливий дзвінок, і хтось крикнув: "Посадка на поїзд Тиниця, Духцов, Молдава!", Нарешті він сидить у вагоні, біля вікна, і йому невтримно весело, ніби він когось перехитрував або від когось утік.
"Тепер я вже, голубчику, їду в Тиницю, і ніщо мене не може затримати". — Він мало не сміявся з радості і, вмостившись у своєму кутку, з великим піднесенням почав розглядати своїх супутників. Навпроти нього сидів якийсь кравчик з тонкою шиєю, худа чорнява жінка, чоловік з навдивовижу безвиразним обличчям; біля Прокопа сидів страшенно товстий добродій, у якого черево ніяк не могло вміститись між ногами, і, здається, ще хтось, але то вже байдуже.
Прокоп не може дивитись у вікно, бо від цього в нього паморочиться в голові. "Рата-та, рата-та, рата-та", — вистукує поїзд, і все деренчить, бухкає, трясеться від поквапливого бігу. В кравчика хилитається голова направо, наліво, направо, наліво, чорнява жінка якось дивно підскакує на місці, безвиразне обличчя трясеться й миготить, як у погано знятому фільмі. А товстий сусід — це купа холодцю, що гойдається, тремтить, надзвичайно кумедно підплигує.
"Тиниця, Тиниця, Тиниця, — скандує Прокоп під стукіт коліс. — Швидше! Швидше!" Від швидкого руху в поїзді стало тепло, ба навіть душно. Прокоп спітнів; у кравчика вже дві голови на двох тонких шиях, обидві трясуться і стукаються одна об одну, аж деренчить. Чорнява жінка якось кумедно й непристойно підскакує на своєму сидінні; вона навмисне прикидається дерев'яною лялькою. Безвиразне обличчя зникло; там тепер сидить труп з руками, мертво складеними на колінах, руки безвладно підстрибують, але труп без голови.
Прокоп збирає всі свої сили, щоб як слід на це подивитися; щипає себе за ногу; але ніщо не помагає, труп і надалі лишається без голови і мертво трясеться разом з вагоном. Прокопа від цього бере жах. Він штовхає ліктем товстого сусіда, але той лише гойдається, мов холодець; і Прокопові здається, що це товсте тіло нечутно до нього регоче. Він уже не може цього витримати; обертається в інший бік, але там раптом з'являється людське обличчя. Спочатку він не може зрозуміти, чому воно так його вражає; дивиться виряченими очима і впізнає, що то інший Прокоп, який уважно дивиться на нього. "Чого він хоче? — жахається Прокоп. — Пробі! Чи не забув я того пакунка в Томешевій кімнаті?" — Лапає похапцем у кишенях і знаходить пакунок у нагрудній кишені. Враз обличчя в вікні посміхнулось, і Прокопові полегшало. Він наважився нарешті глянути на безголовий тулуб і бачить: той чоловік лише сховав голову під повішене пальто і спить під ним. Прокоп і сам заснув би, але боїться, щоб хто не витяг у нього з кишені запечатаного пакунка.
Його хилить до сну, він до краю втомлений; Прокоп ніколи не думав, що можна бути таким утомленим. Він засинає; здригнувшись, прокидається, і знову його перемагає сон. У чорнявої жінки тепер одна голова хитається на плечах, другу вона тримає на колінах обома руками, а щодо кравчика, то замість нього сидить сама одіж, звідки стирчить порцеляновий манекен. Прокоп засинає, але нараз прокидається з якоюсь певністю, що він уже в Тиниці. Мабуть, це хтось крикнув за вікном, бо поїзд зупинився.