— Хочу... бути з тобою! Вона похитала головою.
— Це неможливо. Хіба ти забув, що казав? Ти заручений і... хочеш урятувати світ від чогось грізного. Тож зроби це. Треба, щоб у тобі самому було чисто; інакше... інакше в тобі буде зло. А я вже не можу. — Вона погладила кермо. — Куди ти хочеш їхати? Де твій дім?
Він з усієї сили стиснув їй зап'ясток.
— Ти... вбила Гольца! Хіба не знаєш?..
— Знаю, — тихо відповіла вона. — Ти думаєш, я не відчувала цього? Це в мені так хруснули кістки; я все бачу його перед собою і все наїжджаю на нього машиною, а він знову й знову перегороджує шлях... — Вона гойднулася. — Ну, то куди? Вправо чи вліво?
— То це вже кінець? — запитав він тихо. Вона кивнула головою.
— Кінець.
Він відчинив дверцята, вискочив і став перед машиною.
— Їдь, — сказав хрипко. — Їдь на мене.
Вона від'їхала кроків два назад.
— Сідай, рушимо далі. Довезу тебе принаймні ближче до кордону. Куди ти хочеш?
— Назад, — процідив він крізь зуби, — назад, з тобою!
— Зі мною нічого не вийде — ані вперед, ані назад. Невже ти мене не розумієш? Я мушу це зробити, щоб ти бачив, що я кохала тебе. Думаєш, я могла б іще раз почути те, що ти мені казав? Назад тобі не можна: ти б мусив тоді віддати те, чого не хочеш і не можеш віддати, або тебе повезли б, а я... — Вона поклала руки на коліна. — Бачиш, я думала покинути все й піти з тобою, і я б це зробила, але ти там десь заручений; тож іди до неї. Бач, ніколи мені й на думку не спало запитати тебе про це. Княжна завжди уявляє, що крім неї, нема нікого на світі... Ти кохаєш її?
Він глянув на неї засмученими очима, але не міг заперечити.
— Ось бач, — зітхнула вона. — Коханий, ти навіть не вмієш брехати. Але зрозумій, коли я потім уже те обдумала... Ким я була для тебе? Що я робила? Ти про неї думав, коли кохав мене? О, як ти мусив мене жахатись! Ні, не кажи нічого, дай мені сили сказати тобі це останнє.
Вона заломила руки.
— Я тебе кохала! Як я тебе кохала! Скільки було снаги... навіть більше... Але ти, ти в цьому так страшенно сумнівався, що похитнув під кінець і мою віру... Чи я кохаю тебе? Не знаю. Коли бачу тебе, я ладна ножа засадити собі в груди й померти. Але чи кохаю тебе? Я вже не знаю... Коли ти мене... наостанку обійняв... я відчувала щось недобре і в собі... і в тобі. Зітри мої поцілунки... вони були нечисті, — шепнула вона беззвучно. — Ми мусимо розлучитись.
Вона не дивилась на нього, не чула, що він відповідає; ось її повіки затремтіли, на очі набігли сльози і полились, доганяючи одна одну... Княжна плакала нечутно, тримаючи руки на кермі. А коли він хотів наблизитись, вона від'їхала трохи назад.
— Ти вже більше не Прокопокопак, — прошепотіла вона, — ти нещасний, нещасний чоловік. Бач, шарпаєшся на своєму цепу... як і я. Нас недобрі пута зв'язали. А проте, коли розриваєш їх, то здається, ніби вириваєш із ними всі нутрощі, і серце, і душу... Чи буде чиста душа в людини, спустошеної й порожньої?
Рясні сльози покотились у неї з очей.
— Я кохала тебе і тепер уже більше не побачу. Зійди, зійди з дороги, я розвернуся.
Він не рухався, ніби скам'янів. Тоді вона під'їхала впритул до нього.
— Прощай, Прокопе, — сказала тихо і повернула назад по шляху.
Він побіг за нею. Та авто все швидше й швидше віддалялось і зникло з очей.
XLVІ
Прокоп стояв, застиглий від жаху, і прислухався, чи не почує часом гуркоту машини, що розбивається десь на закруті дороги. Чи то не гудіння мотора долинає здаля? Чи це — страшна смертельна тиша кінця? Не тямлячи себе, кинувся Прокоп по шосе за княжною. Збіг звивистою дорогою в долину, до підніжжя пагорба. Від автомобіля й сліду не було. Тоді вибіг знову нагору, роздивлявся по узбіччю, ліз, обдираючи руки, туди, де бачив темну або світлу пляму; але це були кущі глоду або каміння. І він знову видряпувався на шлях і вдивлявся в темінь, чи... чи не вгледить де купу уламків, а під ними...
Він вернувся до роздоріжжя на вершині пагорба. Саме тут вона стала зникати з очей. Сів на придорожній камінь. Тиша, незмірна тиша. "Холодні зорі досвітні, скажіть, де пролітає тепер темний метеор машини? Невже ж це ніхто не озветься? Не крикне птах, не гавкне пес на селі і ніщо не подасть ознаки життя?.. Все застигло в урочистому мовчанні смерті. І це вже — кінець, тихий, холодний і темний кінець усьому; порожнеча, оточена темрявою і тишею. Порожнеча крижана,. недвижна. Куди мені сховатися, щоб наповнити її своїми болями? О, хоч би вже настав кінець світу! Розступиться земля, і в гуркоті стихій промовить бог: "Беру тебе назад, хворобливе і слабке створіння, нечисто було в тобі, і недобрі сили звільнив ти із пут. Милий, милий, постелю тобі постелю з небуття..."
Прокоп затремтів під терновим вінком всесвіту. Отже, страждання людське — ніщо і не має ціни; воно — лише маленька й тремтяча булька на дні порожнечі. "Добре, добре, ти кажеш, що світ безмірний; о, коли б мені вмерти!"
На сході посіріло небо, заяснів холодний шлях, забіліло каміння; глянь, он сліди коліс, сліди у мертвому поросі... Прокоп устає, заціпенілий, байдужий, і вирушає в дорогу — вниз, до Балттіна.
Він ішов не зупиняючись. Ось село, горобинова алея, місток через тиху й темну річку; підноситься імла й заступає сонце; і знову сірий, холодний день, червоні дахи, череди червоних корів. Чи далеко до Балттіна? Шістдесят, сімдесят кілометрів. Сухе листя, скрізь сухе листя.
Пополудні він сів відпочити на купі каменю, бо не міг далі йти. Повз нього проїжджала селянська підвода. Селянин зупинив коня і подивився на скуленого чоловіка.
— Може, хочете під'їхати?
Прокоп вдячно кивнув головою і мовчки сів на воза. Підвода зупинилася аж у містечку.
— Ну ось ми й на місці, — сказав селянин. — Куди ви, власне, йдете?
Прокоп зліз і мовчки пішов собі далі. Чи далеко до Балттіна?
Починає йти дощ; Прокоп уже зовсім знемігся; він сів на поруччя мосту. Внизу пінився й лютував холодний потік. З протилежного боку мчить авто, притишує хід і зупиняється. З нього вискочив чоловік у шубі з козячого хутра і попрямував до Прокопа.
— Де ви тут узялися?
Це — пан д'Емон, у нього на татарських очах автомобільні окуляри, і скидається він на величезного волохатого жука.