— Хіба? А мене ви не залякували, коли погрожували фортецею?
— Можу лише сказати... — вів далі Рон, проковтнувши ці слова, — що на мене все це... не справляє ніякого впливу.
— А на мене справляє величезний вплив, — мовила княжна.
— Боїшся, щоб він чого не накоїв? — звернувся до неї le bon prince.
— Я сподіваюсь, що він чогось накоїть, — сказала княжна. — Гадаєш, не зуміє?
— І не сумніваюсь, — відповів Рон. — Ну, то підемо вже?
— Ні, я хочу йому допомогти.
Тим часом Прокоп гнув у руках металеву ложечку.
— Навіщо це? — запитала вона з цікавістю.
— Кінчились цвяхи, — буркнув він. — Нема чим начиняти бомби. — Він озирнувся, шукаючи чого-небудь металевого.
Княжна встала, зашарілась, стягла швидко рукавичку і зняла з пальця золотий перстень.
— Візьми, — сказала тихо, залившись рум'янцем і опустивши очі.
Він схвильовано взяв його. Це було майже схоже... на заручини. Хвилинку він вагався, пробуючи вагу персня на руці, але княжна глянула на нього так настійно й палко, що він кивнув поважно і поклав перстень на дно бляшаної коробочки.
Oncle Рон струбовано і смутно закліпав пташиними очима.
— Тепер можемо йти, — прошепотіла княжна.
Надвечір приїхав згаданий наступник колишнього трону. Біля входу стояла почесна варта, рапорт, витяглися шпалерами слуги; виголошувались промови і таке інше. Парк і палац були лищно ілюміновані. Прокоп сидів на горбочку перед лабораторією і дивився похмурими очима на палац. Ніхто тут не ходив, було тихо й темно, лише палац світився сліпучими снопами проміння.
Прокоп глибоко зітхнув і встав.
— До замку? — запитав Гольц і переклав револьвер з кишені штанів у кишеню свого незмінного гумового плаща.
Вони йдуть парком, де вже погасли вогні. Двічі або тричі якісь постаті ховалися перед ними в гущавину, а кроків за п'ятдесят позаду них чути чиїсь кроки по опалому листі; кругом безлюдно, пусто. Лише князівське крило замку палає великими золотими вікнами.
Вже осінь, справжня осінь... Чи й досі в Тиниці капотять сріблясті краплинки з крана водопровідної колонки? Ніби й вітру нема, а десь шелестить — на землі чи в деревах? На небі червоний пруг прокреслила падуча зірка.
Кілька чоловіків у фраках — о, які вони блискучі та щасливі — виходять на площадку сходів, гомонять, покурюють, сміються і знов вертаються до замку. Прокоп непорушно сидить на лаві, обертаючи в покалічених руках бляшанку. Інколи забряжчить нею, мов дитина забавкою. В бляшанці зламана ложка, перстень і речовина, що ще не має назви.
Обережно підходить Гольц.
— Сьогодні вона не може прийти, — каже він шанобливо.
— Я знаю.
В покоях гостей запалюється світло. Цей ряд вікон — то князівські покої. Тепер світиться весь замок, легкий, ажурний, як сон. Усе там є: нечуване багатство, краса, честолюбство, слава і величність, ордени, уміння жити, ніжність, хоробрість, самовпевненість. Ніби там інші люди, не такі, як ми...
Мов уперте дитя, Прокоп ще раз забряжчав своїм брязкальцем. Поволі вікна згасають; лише світиться в покої Рона і в спальні княжни. Oncle Рон відчиняє віконницю і вдихає нічну прохолоду; а потім ходить від дверей до вікна. За завішеним, вікном княжни не ворушиться жодна тінь.
І от oncle Рон погасив світло. Тепер сяє одне-єдине вікно. Чи знайде людська думка шлях, чи проб'є і силою вторує стежку через ці сто чи кілька метрів німого простору, щоб досягнути до безсонного мозку іншої людини? Що ж тобі переказати, татарська княжно? Спи, вже осінь надворі; і коли є якийсь бог, нехай він погладить твоє гаряче чоло.
Червоне вікно погасло.
XXXIX
Уранці Прокоп вирішив не йти до парку, бо слушно вважав, що там перешкоджатиме. Він влаштувався в відлюднім кутку, де пролягав прямий шлях від замку до лабораторії, вторований через старий, зарослий вал. Він видряпався на вал, звідкіль, до певної міри схований, міг бачити ріг замку і невелику частину парку. Місце йому сподобалось. Він там закопав кілька своїх ручних гранат і став дивитись то на парк, то на горобців, що гойдались на вітах. Раз туди прилетіла червоношийка, і Прокоп, затаївши подих, спостерігав за нею. Вона щось дзьобнула, крутнула хвостиком і фрр — відлетіла.
Внизу, у парку, йде княжна з високим молодим чоловіком; на пристойному віддаленні за ними йде група придворних. Княжна дивиться вбік і махає рукою, ніби тримаючи прут і шмагаючи ним по піску. Більш нічого не видно.
Через деякий час показується oncle Рон з гладким кузеном. І знову нікого. Чи варто тут сидіти?
Скоро полудень. Раптом з-за рогу замку з'являється княжна і прямує до Прокопа.
— Ти тут? — гукає півголосом. — Зійди вниз і поверни ліворуч.
Він сповз по схилу і почав продиратися гущавиною ліворуч.
Там, коло стіни, був смітник, лежали всілякі речі, — іржаві обручі, діряві бляшанки, старі циліндри, брудне лахміття; бозна-де такі речі можуть узятись у князівському замку. І біля цієї гидкої купи стоїть княжна, свіжа і гарна, і по-дитячому кусає пальці.
— Коли я ще була малою, то ходила сюди злитися, — сказала вона. — Ніхто цього місця не знає. Чи подобається тобі тут?
Він бачив, що вразив би її, якби не похвалив цього місця.
— Подобається, — сказав він квапливо. Вона проясніла, обняла його за шию.
— Коханий! Знаєш, я надівала тут на голову яку-небудь бляшанку, ніби корону, і гралась сама собі в самодержавну владарку. "Що найясніша княгиня зболить наказати?" — "Запряжи шестірку коней цугом, поїду до Загура". Бачиш, Загур був моїм вигаданим замком. Загур, Загур! Коханий, чи є щось подібне в світі? Давай поїдемо до Загура! Знайди мені його, ти стільки знаєш...
Ніколи вона не була така свіжа й радісна, як сьогодні, аж він заревнував, аж у ньому закипіла жагуча підозра. Він її схопив і хотів обійняти.
— Ні, — боронилась вона, — облиш, будь розумний. Ти — Просперо, принц Загурський, і лише переодягнувся чарівником, щоб мене викрасти або випробувати, — не знаю. Але до мене приїхав принц Різопод з царства Алікурі-Філікурі-Тінтілі-Рододендрон, такий осоружний, бридкий чоловік, у нього замість носа церковна свічка, а руки холодні, руки — бр-р! Він захоче мене взяти за дружину, отож ти виступиш і скажеш: "Я чарівник Просперо, спадкоємний принц Загурський". Mon oncle Метастазіо впаде тобі на шию, і почнуть дзвонити, сурмити, стріляти.