— Так і запиши, така, значить, прирада громадська, от і все.
— Значить, за Сластьоном? — спитався писар.
— За Сластьоном! — ревіла громада, покриваючи кілька голосів тих громадян, що не годилися на таку прираду. Олешко насунув на очі шапку і повагом пішов геть.
VIII
Увечері в Сластьоновій господі пили могорич Передерій, писар, дід Охрім і Семен та ще чоловіка зо три Сластьонових підручників-громадян.
— Ну, та й невживчива ж людина, отой Олешко,— мовив Сластьон, докірливо хитаючи головою.
— Запекла вдача, нікому не вважає,— відповів Передерій.
— Сама пиха! Несеться — "ось я — не я", а розбереш, то й вийде попове теля,— вставив Семен. *
— Баламут, начальство не шанує,— мовив Сластьон.
— От в сьому-то вся сила! І де він набрався такого поганого духу? — питався старшина.
Дід Охрім на те:
— Він з батька такий. А дід Семен:
— І мати у нього така була; було, як гляне на тебе!.. Крий боже! Ти їй слово, а вона тобі сотню. Постав проти неї сім тер-ниць — усіх переб'є! Вже язиката людина була! Нехай їй там легко лежати.
— Я ще й діда його зазнаю,— мовив далі Охрім.— Так і він,— нехай вже царствує, на всі чотири був кований: і вмирав, а ногою дриґав.
— Не диво ж, що й Наум з зубами родився...
— І кому тільки він не залив за шкуру сала! От і сьогодні, як при всій громаді образив Тимофія Кипріяновича! — піддра-товував Сластьон.
— Я йому сього не подарую...
— Не можна і не слід; дивлячись на нього, і другі будуть неслухняні... Баский він, треба спинити, та, мабуть, не нам його гамувати! — промовив Сластьон, лукаво дивлячись на писаря.
— Чому не нам? — озвався писар.— Наче ми не люде, не громада, або Олешко велика цяця! Аби воли громади, зараз приговор — і гайда широким шляхом на Сибір...
— Шкода! Швидкий ти вельми! — мовив дід Охрім.— Сибір далеко, на се громада не пристане.
— Вміючи взятися — так пристане; підмогоричити, відро, друге божої сльози, от і пристане.
— Я готов четверо відер постановити, аби його спекатися,— мовив Сластьон.
— І моя така думка,— озвався Передерій,— вже він давно у мене в печінках сидить, та я людина добра, усе терпів, все переносив, а тепер бачу — ні, годі! Гляньте й сьогодні — прирівняв мене до квочки.
— Як його й переносити таке! Тут хоч би і кам'яне серце, то не видержить, а то ваше... на мене б — то б я його в мотлох — дратував Сластьон.
— Утру я йому носа! — Передерій перехрестився і мовив.— Побий мене отсей святий хрест, коли я його не запроторю у хурдигу, саму Сибір, на саме дно! Можна, кажеш ти? — спитався він у писаря.
— Аби воля громади, та ще коли б і отець Кузьма шепнув у місті.
— Шепне! Отець Кузьма шепне! — запевнив Сластьон.— А громаді, що йому в зуби дивитися! Нащо громаді такі непокірливі, такі баламути?!
— Цитьте ж! — озвався Передерій.— Я йому! Я йому!.. Довго ще в господі Сластьона кружала чарка і пащекували
про Наума Олешка.
IX
Минуло тижнів зо два.
Одного дня надвечір Коломієць вовтузився в шкільному дворі на дровітні над корявим дубовим оцупком. Треба було на ранок нарубати дров. З волості привезли таких грубих оцупків, що, не поколовши, вони не влазили в піч. Колоти було нелегко, бо окоренкуваті оцупки були вельми сухі, клин не брав їх. Треба було доволі сили вигнати з себе, щоб загнати клин. Уволю нагепався Коломієць, доки розколов один оцупок, взявся за другий, а піт з нього так цівкою біжить...
— Добрий вечір вам! — промовив Олешко, підійшовши до Коломійця.
— Здорові були? — відповів Ілія, утираючи з чола піт рукавом сорочки.
— З сйм днем, що сьогодні, поздоровляю, поможи вам боже!
Спасибіг.
— Самі колете?
— Як бачите, Науме.
— Бачу, що окоренок неслухняний,— всміхнувшись, мовив Олешко.— Та такі й руки не по окоренку; звісно, хто до чого призвичаївся. Не на сьому зросли... Тяжко?
— Байдуже, не первина... сторож мій занедужав, треба самому.
— Хоч і не дернина, а сокира у вас не туди дивиться; та ще й сухе дерево, наче кістка... тут би шлягою, так же шляга не по ваших руках...
— Чому?
/ — Тому, чому ваше перо для моїх рук важче, ніж шляга... А кете лишень мені сокиру, може, в моїх вона стане слухнянішою і окоренок пом'ягшає.
Олешко зняв шапку і свитку, затесав кілька клинів і взявся колоти окоренки. Обух відскакував, а Олешко тільки: ге! ге! ге!
— От завзяте, прямо — кістка! Коли вже мене не слухає, то де вже вам...
Нарешті Олешко переміг; окоренок почав тріщати і розколовся.
— А що! На чиє вийшло! — весело мовив Олешко.— Сказано, то чоловік, а то дерево! Чоловік усе переможе, аби умів, аби тямив, якого де пристрою треба...
У воротах показався отець Кузьма. Ілія пішов назустріч його. Повітавши їлію, отець Кузьма спитався у Наума:
— На поденщину став, Науме?
Олешко ніби й не помітив, з якою думкою спитався у нього отець Кузьма, і відповів:
— Вгадали, панотче!
Коломієць пішов з попом до хати, а Олешко доколював дрова.
— Нащо ви берете поденщиків? — мовив Гречаний до Ілії, вдаючи, нібито й справді він поняв віри, що Олешко рубає дрова за гроші.— Волость повинна вам постачати колоті дрова; ви їм нічого не даруйте, а то вони й на шию сядуть... Та й сторож у вас є.
— Сторож нездужає.
— Нехай з волості пришлють кого, доки видужає.
— Шкода людей відривати,— відповів Ілія.— Час робочий, у кожного ще роботи по шию, у кого на полі, у кого на дворі.
— Вже ж і вам з яких достатків наймати поденщиків!
— Я не наймаю; то сам рубав, а се Наум, спасибі йому, поміг; йде повз двір, бачить, що я нічого не вдію з окоренком, він і взявся наколоти.
— Се що інше; а я думав, він за гроші. Наум — чоловік роботящий; одначе я не радив би вам... теє... ви дальше від нього.
Ілія зумився; він не відав Кузьминої вдачі, нічого не відав про ланок.
— Хіба Наум що? — спитався він.
— Лукавий чоловік...
— Хто б його отеє гадав! А мені він здавався таким щирим...
— Лукавий! На весь світ чи є хто такий лукавий, як він; та се ще б байдуже; а то гірше лихо: баламут з нього не-прикаянний; задира великий! ї не доведи господи, який невживчивий! — отець Кузьма обома руками погладив бороду.
— А я сього й не помітив,— відповів їлія.
— Коли ж вам було й помітити; полсивете довше — побачите більше.
Настя подала чаю.