Кузьма слухав її і розумів: не скаже він зараз правди, не відважиться розбити серце материнське страшною звісткою, яка згасить в душі світлу надію, затьмарить перед нею світ сонця й, можливо, вб'є її.
А мати витягла з скрині білу хустину і, розгорнувши, хвалилася:
— Оце сама вив'язала для неї. Добра, тепла. Ти тільки попробуй, яка вона тепла. З козиного пуху вся. Потрошку стягаюсь на хазяйство. Треба ж придане дочці готувати,— і вона, глянувши на Кузьму, замовкла, підвелась, стривожена чимсь, тихо запитала:
— Ти щось чув про неї? Ти щось знаєш? Може, зустрічався...
Кузьма мовчав. Він бачив, яким страхом і передчуттям недоброго світились її очі, благали, ждали відповіді.
— Ні,— промовив майор,— на жаль, не зустрічався з нею. Мати сіла край столу, бліда, притишена.
— Здалось мені... Таке привиділося в твоїх очах.— Вона поклала на скриню рушник з півником, вишивану сорочку, хустку білу, пухову, і, відповідаючи па якісь свої думки, проказала:
— Ні, ні, не повірю... Нікому не повірю.— їй зробилось, мабуть, душно, бо вона розчинила ще одне вікно. При світлі електричної лампочки було добре видно рожі. Вони стояли тихі, багряні, красиві.
— Я вже й за квітами тепер доглядаю. Це ж вона їх колись садила... з тобою.
Недовго прогостював Кузьма Петриченко в Острі, лише три дні, а на четвертий вночі засмучена мати проводжала його до пристані і, коли сідав він уже на катер, поцілувала його в лоб, як сина.
— Може, почуєш за неї... Може, дізнаєшся... повідом тоді мене хоч словечком...— і не могла більше нічого йому сказати.
Відчалив катер, поплив за течією, а на березі стояла самотня постать жінки, стояла довго, доки не злилися в одну чорну смугу і вода, і пісок, і густі надбережні лози.
1945