годину тому порвав навіки зі своєю коханою дівчиною і тепер йому було все одно, жити чи не жити на білому світі — от він і сів, не довго думаючи, за кермо вантажної автомашини.
Важко сказати, що говорив йому тоді Іван Ра-
тай, як він пояснив своїй сестрі присутність у до-
мі закривавленого і в синяках хлопця — але най-
важливіше те, що маляр відтоді зробився вірним
приятелем Івана і кожного свята-слав вітальні лис-
тівки Івановій сестрі, яка, до речі, й доти отриму-
вала чимало'подібних виявів захоплення. х
, Можна б ще також згадати про те, як Іван од-
ного разу категорично й твердо відмовився відпо-
вісти взаємністю на щирі освідчення в любові од-
ній досить симпатичній дівчині. То була дівчина
Іванового товариша, і тому Іван тяжко мучився,
розмірковуючи, чи треба розповідати про це все
товаришеві, бо ж дівчина, ніби й не було нічого,
преспокійненько й далі називала себе нареченою
того хлопця. Але це справи все ж надто делікатні,
це справи такі, про які, мабуть, не варто говорити
вголос, хоча про самого Івана вони свідчать якраз
добре, а не погано.
Зрештою, читач може запитати автора, чи мова йтиме й далі лише про Івана — і автор зрозуміє читача, бо ж яким би симпатичним не здавався авторові Іван Ратай, він, автор, знає, що говорити про когось одного і тільки про когось одного — означає потрапити в неласку до читача і тим самим наразити на таку ж неласку героя.
Хотілось би, звичайно, хоч словечко почути, як сприйнято Івана Ратая, чи має читач бажання продовжувати з ним знайомство. Але така вже доля автора, що він нічого не знає про такі справи, як читач не знає — аж до станньої сторінки, аж до останнього слова — про те, що трапиться з героями.
Отже, доведеться познайомити тих, хто вже знає Івана Ратая, також і з іншими Людьми, які мають таке чи інше відношення до Івана або він, Іван Ратай, має відношення до них.
Одне ще хоче сказати автор, щоб не повертатись до цього знову, а також, щоб йому не довелося вислухати зайвого закиду з боку читачів. Йдеться про портрет Івана Ратая.
Зріст — вище середнього. Очі — ніби карі, але насправді трохи жовтяві. Губи чітко окреслені, лінія їх не надто різка, а все ж виразна, зуби абсолютно рівні й білі. Обличчя смагляве, але взимку буває блідим, як у людини, ща працює в такому важкому цеху, живе у місті й дуже рідко, як у власне дитинство, раптом виривається у зелений світ. Плечі широкі, може, навіть трохи заширокі для Іванового зросту, від тих широких плечей він здається трохи нижчим, аніж є насправді, а долоні важкі, справжні ратайські долоні, може, як у того прапредка, котрий кидав перше зерно й збирав першу жменю врожаю.
І ще хвилину уваги. Автор хоче сказати також, що дія відбувається в одному з міст, за давньою традицією назвемо його Н., воно стоїть над гарною, зеленоберегою рікою, зрештою, нехай про це оповідають самі герої, може, їм це вдасться краще, ніж авторові.
"Цей міст — мов карусель з разками передмість"
Зелене. Стільки зеленого, аж очі, вбираючи в себе весняну барву, також стають зеленкуватими, радісними, світлими; нема нічого — тільки зелене, від легкої прозорої зеленос-ті, дзвінкої, наче скло, — аж до густої й темної, з сірим відтінком, як стіни старих будинків або вспокоєна вода в забутому озері.
Ціле місто зелене, світ зелений. Весна почалася ще десь узимку, випручалася, вибралася з-під усіх покровів, не годна спокійно дочекатися своєї пори, дерева від Нового року стояли чорні й голі, з вогкуватими стовбурами, снігу ані жменьки, волого, тепло, тривожно, птахи раніше часу прилітають, наче весна дала їм знати загодя, коли прийде; проліски виринають з-під землі, розквітнувши десь ніби там, поміж чорними грудочками грунту, гілки не встигають забрунькувати — зненацька випростовується листя, з нутра самих гілок, і боязко торкатись відполірованої тисячами .долонь, коричневої від літ, довгастої дерев'яної ручки брами: а що, коли і в ній оживуть загуслі і застиглі соки, сучечки забрунькують і вистрелять просто в долоню молодим і твердим листям?
Старий міст над старою, буруватою рікою потягується, поскрипує, наче росте, і пахне від нього вологою зеленню, по обидві сторони річки опустилися й уп'ялися в землю його чіпкі руки, не вирвуться — але міст легенько вібрує й похитується: долоні його борсаються під землею, наче корені дерева.
Крига цього року лиш на короткий час угомонила й без того сповільнену й тиху течію ріки, і відпустила так само зненацька й несподівано, як несподівано й зарані прийшла весна, міст здивовано й недоспано — як розбуджений не в пору звір —• дивився вечорами на весняну зелену ріку вологими очима затуманених і тьмяних ліхтарів — їх відблиски падали у хвилі, коливалися майже під самим мостом, а потім, зрушені з місця водою, пливли далі, важчаючи й поринаючи щораз глибше на дно й обертаючись там золотавими рибами, а на їх місці біля мосту родились нові відблиски й собі похитувались разом із хвилями.
Старий міст наче й не дуже потрібен, місто віддавна рушило в інший бік, воно росло ліворуч од моста, лише по течії ріки, наче хто якраз туди закинув більше зерна для його росту або ж і земля там була масніша й родючіша, плідніша для міських вулиць, будівель і людей. Старий міст лишився собі на околиці, а все-таки не сторонній— і не зайвий, хоч і не дуже потрібний.
А втім, може, тільки так здається, мовбито він не дуже потрібний, бо знаходилося чимало людей, котрим необхідно переходити з правого берега на лівий якраз там, де віддавна висів старий міст, де при березі навесні ніби— виринали з дна" вологі, оброслі водоростями човни, виносячи з собою на поверхню придонну прохолодну сирість, слизькуватих черепашок і чудернацькі оповідки про минулорічне літо й зимівлю; де починалася найбуйніша зелень, ~ котра далі з легенькою осторогою і не так буйно вступала в місто; де ріка текла чомусь найглибша й найчистіша, з голубуватим піском на дні.
Здавалося, ніби той старий міст єднає не два боки річки, а зв'язує місто з рештою світу поза ним.
Найбільше старий міст любили діти, а також закохані н люди, які прожили в цьому місті над цією річкою більшу частину свого життя — з'дитинства або щонайменше від пори закоханості...