Звичайно, тієї хвилини їй і на думку не спадало, яка це небезпека: чужий, інопланетний збудник накинувся на людину... Це вона втямила, коли побачила, як на звістку про хворобу Нескуби пополотнів головний лікар, — а йому витримки не позичати! Одразу ж у селищі оголосив стан медичної тривоги, усі пройшли ретельну перевірку — навіть лімфатичну рідину було взято на аналіз; проведено повторну стерилізацію приміщень, вихід — лише в скафандрах БЗ (біологічний захист), проведено профілактичні заходи — мікробіологічні, вірусологічні і, звичайно, епідеміологічні.
Он яка веремія зчинилася!
Хто він — збудник захворювання Нескуби? Які його агресивні можливості? Чи виробить людський організм імунітет проти цього збудника?
Настрій колонії землян помітно підупав. Досі такі жваві, енергійні, раді з того, що космічний Гольфстрім виніс їх до твердого берега, зараз всі посмутніли. Патогенний вибух заскочив зненацька, посіяв непевність і страх. Що на них чигає завтра? Ніхто нічого не знав. А брак інформації пригнічує особливо дошкульно.
Сидячи біля недужого чоловіка, Еола чого тільки не передумала. Та його рівне дихання потроху заспокоювало її, відчувала: тривога спадає, даючи місце надії.
Нескуба знову розплющив очі. Шум у голові стихав, поволі верталася здатність сприйняття навколишнього, почали з'являтися окремі найпростіші поняття. Дивився і відзначав про себе: "світло", "вікно", "приміщення". Потрібне було зусилля, щоб це об'єдналось в одну думку. "Я в приміщенні, куди проникає світло крізь вікно, — констатував Нескуба. — Вікно? Та це ж..."
Нараз пам'ять освітила події, що передували його стану. Будівництво селища. Перемови й суперечки з Еолою. Тепер має грунт під ногами, над головою — небо, про космос не хоче й говорити. Але ж і грунт цей чужий, і небо — чуже!.. Так, вагітність... Хоча б син... Чи вистачить сили волі залишити їх тут? Навряд. І вона про це здогадується. Хитра: хоче виграти час. Але ж я її люблю, великий Космосе, як я її люблю!.. А ще ж синок, синочок...
Думка про сина викликала теплу млость в усьому тілі. Нескуба поворухнувся й зітхнув.
— Прокинувся? — обізвалась Еола. Голос у неї був особливо ніжний, ласкавий. — Бачу, бачу: тобі набагато краще. Лице вже не таке сіре, і в очах — блиск життя... Ти переміг!
Нескуба слабо посміхнувся — може, не так устами, як очима. Прошепотів:
— То не я переміг, то вони...
— Хто?
— Екіпаж.
— Який екіпаж?
— Мої мікроби.
— А-а... — непевно посміхнулася Еола.
— Ця команда одразу кинулась на чужинців, сама бачила, які запеклі бої точилися на борту.
— На якому борту? — прохопилась Еола, подумавши, що Нескуба марить. — Що ти таке говориш?
Передихнувши, Гордій провадив далі:
— Моє тіло для мікроорганізмів — гігантський космічний корабель... Второпала? Отож і виходить, що я був ареною спустошливих боїв...
— Нічого, мій любий, — Еола злегка погладила йому чоло. — Незабаром ті спустошення позаживають. Твій корабель має великі ресурси.
— Та вже ж... Нібито оклигую. Але війна ще йде. Знаєш...
— Не втомлюй себе розмовою, — перебила Еола. — Прийми ось ліки й лежи тихо.
Слухняно проковтнувши сіру горошинку і запивши її теплою водою із склянки, яку тримала дружина, Нескуба спитав:
— А як електростанція?
— Учора закінчили котлован. Отож там ти й простудився, у тому котловані. Спітнів, а потім вітер... Тут треба обачніше... Лежи тихо.
— А фундамент? Ще не почали?
— Ще тільки відкрили кар'єр. А як вони той камінь нарізатимуть... Лежи тихо.
— Наріжуть... Це не складно. А от рефлектори-геліостати...
— Дехто каже, що краще б не сонячну збудувати, а звичайну гідростанцію. Та ти будеш лежати мені тихо чи ні?
— Сонячна ефективніша, — бурмотів Нескуба. — Струм безпосередньо з проміння... У нас є кілька комплектів батарей. А де ти візьмеш гідротурбіну?
— Слухай, ти порушуєш режим. Годі, перестань говорити й лежи тихо. Може, заснеш. А я піду.
— Ну, не гнівайся, — Гордієві губи скривилися в посмішку. — Я — просто скучив.
Еола підвелася, ще раз погладила йому чоло, поправила ковдру і вийшла.
Нескуба заплющив очі, принишк, сподіваючись заснути. Але сон до нього не приходив, натомість почали обсідати цілком несподівані думки. Чомусь звернув увагу: його руки лежать на грудях. Як у мерця.
І враз Нескубі уявилося щось схоже на ескалатор чи рухому стрічку, де повно веселих людей з блискучими очима, в яких відбиваються все нові й нові мальовничі краєвиди. А неспинний ескалатор несе їх до чорного отвору тунелю, звідки немає вороття...
Нескуба хмикнув. Здійснюється закон ентропії... Ну що ж, нехай собі здійснюється...
Інстинктивно прийняв руки з грудей, ліву підклав долонею під потилицю, праву простяг уздовж тіла. Нехай їй грець, тій смерті, все-таки краще про неї не думати, щоб у крові не з'явились її токсини... Природно, коли про неї думають старі, а йому ще рано, ще молодий. Мислю — значить живу, — нагадав собі відомий афоризм. Жити — це мій обов'язок перед Природою, і мушу виконувати його якнайкраще. Ого, скільки ще попереду нездійсненого — тут, на цій незвичайній планеті, і в космосі!.. Десь там загубилась у просторі голуба кулька... Та ще не пройдено й половини життя. Нерви треба гамувати, інакше — розкиснеш...
Зусиллям волі Нескуба змусив себе заспокоїтись і коли емоційні сплески вляглися, розпочав самотренування, перерване хворобою. Хіба він ще не командує на своєму живому космічному кораблі, не контролює свого тіла і своєї психіки? Ні, анархії він не допустить, у нього є мета, йому світить з далини провідна зоря — рідне Сонце, а біля нього — Земля... І хоч їхній простір зімкнувся для нього до розмірів елементарної частки, — він все одно прагнутиме туди роками, десятиліттями, все життя. І вже йому вчувалася музика небесних сфер, уявлялося: розкриваються об'єми рідного Всесвіту, і крізь гравітаційні шлюзи "Вікінг" випливає в той, свій простір... Для цього варто жити, жити і діяти!
Незважаючи на фізичну кволість, Нескубу все дужче проймав піднесений настрій. Думалося легко, в серпанку фантазії виникали якісь неясні, проте знадливі картини майбутнього, і це давало наснагу, збуджувало радість буття.