Я проштовхався до нього крізь натовп. Лайонел глянув на мене очима напівсонного волоцюжки, якого розбудив від солодкого сну на лаві в парку удар кийка по підошві. Він вибачився перед товариством і провів мене коридором до багато вмебльованої кімнати, де шибки були з матового скла.
— Тут був кабінет доктора Семіча,— сказав він. — Завтра я...
— Завтра ви будете вже в Греції,— грубо урвав я його.
Він похмуро опустив погляд і вперто втупився в свої черевики.
— Ви повинні знати, що довго не протримаєтесь,— повів я далі. — Чи, може, ви гадаєте, що все посувається гладенько? Коли ви так думаєте, то ви глухий, сліпий і нетямущий. Я допоміг вам сісти на трон, наставивши дуло пістолета Ейнарсону під бік. І вас досі не скинули через те, що я викрав його. Потім я домовився з Дюдаковичем — він єдина сильна людина, яку я тут зустрів. Тепер упоратися з Ейнарсоном — уже його клопіт. Я не можу йому наказувати. З Дюдаковича вийде непоганий король, якщо він захоче ним стати. Міністр обіцяє вам чотири мільйони доларів, спеціальний поїзд і безпечний проїзд до Салоніків. Ви підете з піднесеною головою. Ви були королем. Ви забрали країну з недбалих рук і передали у надійні — так воно і є насправді. Крім того, ще й заробили мільйон.
— Ні. Залиште мене. Я піду до кінця. Ці люди повірили мені, і я...
— О Господи, ви як той старий Семіч! Ці люди вам не повірили — ані на крихту! Це я повірив у вас Я зробив вас королем, зрозуміло? Я зробив вас королем, щоб ви змогли повернутися додому, не зронивши честі, а не для того, щоб залишатися тут і вдавати з себе віслюка! Я купив їх за обіцянку. Зокрема, я пообіцяв, що ви покинете країну протягом доби. Ви повинні виконати обіцянку, яку я дав від вашого імені. Кажеш, люди тобі вірять? Та ти стоїш їм поперек горла, синку! І запхнув тебе туди я! Тепер я хочу витягти тебе звідти. І якщо на заваді цьому стане твій роман, якщо твоя Валеска не згодна на іншу ціну, крім трону в цій задрипаній країні...
— Годі, досить. — Голос його долинув до мене ніби з п'ятнадцятиметровс висоти. — Ви дістанете своє зречення. Повідомте мене, коли буде готовий поїз;
— Напишіть його зараз,— звелів я.
Він підійшов до столу, знайшов аркуш паперу й твердою рукою написав, ще залишаючи Муравію, відмовляється від трону і зрікається усіх прав на нього. І підписавшись "Король Лайонел Перший", передав його мені.
Я сховав папір до кишені й співчутливо почав:
— Я розумію ваші почуття і шкодую, що...
Грантхем відвернувся й вийшов з кімнати. А я знов поїхав до готелк Вийшовши з ліфта на п'ятому поверсі, я тихенько підкрався до дверей свог< номера. Всередині було тихо. Я натис на ручку — двері виявилися незамкне ні — й переступив поріг. Порожнеча. Зникли навіть мій одяг і валізи. Я піднявсь в номер до Грантхема.
Дюдакович, Ромен, Ейнарсон і половина всієї поліції в країні були там Полковник Ейнарсон сидів у кріслі посеред кімнати так, немовби кілкі проковтнув. Його темний чуб і вуса блищали. Підборіддя стирчало, на квітучом] обличчі грали жовна, очі палали — його бойовий дух був на висоті. А вс< завдяки тому, що тут у нього були глядачі.
Я сердито глянув на Дюдаковича, який стояв спиною до вікна, широке розставивши велетенські ноги. Невже цей гладкий дурень не розуміє, щ< полковника краще тримати в якомусь відлюдному кутку, де він не завдасті клопоту?
Я все ще стояв у дверях, коли до мене, лавіруючи між поліцейськими підбігла Ромен.
— Ви все владнали? — спитала вона.
— Зречення у мене в кишені.
— Дайте його мені.
— Не зараз,— мовив я. — Спершу я хочу дізнатись, чи твій Васіліє справді такий великий, як на вигляд. Твій товстун має знати, що бранець любить гнути кирпу перед глядачами.
— Я не стану пояснювати, на що здатний Васіліє,— м'яко відказала дівчина. — Скажу тільки, що він вчинить правильно.
Я не був такий впевнений, як вона. Дюдакович, гарчачи, про щось запитав у дівчини, і вона швидко йому відповіла. Тоді він прогарчав ще щось уже до поліцейських. Ті почали виходити — один по одному, по двоє, цілими групами. Після того, як вийшов останній, товстун процідив крізь свої жовті вуса кілька слів до Ейнарсона. Полковник підвівся, випнув груди, розпростав плечі й упевнено всміхнувся.
— Що далі? — поцікавився я в дівчини.
— Ходімо з нами, там побачите.
Ми спустилися вчотирьох сходами і вийшли з готелю. Дощ ущух. На площі зібралася більшість населення Стефанії; найщільнішою юрба була перед Адміністративним будинком та королівською резиденцією. Над головами в людей виднілись смушкові шапки Ейнарсонового полку — він і досі оточував будівлі.
Нас, чи принаймні Ейнарсона, впізнали і, поки ми перетинали площу, вітали вигуками. Ейнарсон із Дюдаковичем ішли плече в плече: полковник стройовим кроком, гладкий велетень — перевальцем. Я й Ромен трималися відразу за ними. Ми простували до Адміністративного будинку.
— Що він замислив? — роздратовано спитав я. Вона поплескала мене по руці й нервово всміхнулася.
— Зачекай і сам побачиш.
Схоже, діяти було нічого — тільки хвилюватися.
Нарешті ми підійшли до сходів Адміністративного будинку. Ейнарсонові солдати салютували зброєю, і їхні багнети незатишно виблискували у ранніх вечірніх сутінках. Ми піднялися сходами. На широкій горішній площадці Ейнарсон і Дюдакович зупинились і стали лицем до громадян та солдатів на площі. Ми з дівчиною зайшли їм за спини. Зуби в Ромен цокотіли, пальці вп'ялися в мою руку, але вуста і очі й далі хоробро всміхалися.
Солдати, що оточували резиденцію, приєдналися до тих, які стояли перед нами, відштовхнувши назад цивільних. Надійшов іще один загін. Ейнарсон підніс руку, прокричав кілька слів, гарикнув на Дюдаковича й відступив убік.
Заговорив Дюдакович. Йому не треба було кричати, його розкотистий громовий голос можна було почути навіть від готелю. Виголошуючи промову, він дістав з кишені папірець і тримав його перед собою. У міністровому голосі, в жестах не було нічого театрального. Здавалося, він говорить про щось не дуже важливе. Але з вигляду його слухачів ставало зрозуміло, що це зовсім не так.
Солдати зламали ряди й посунули вперед. Обличчя в них пашіли, то тут, то там котрийсь потрясав гвинтівкою з багнетом. За солдатами переглядалися злякані цивільні, вони штовхали одне одного — хтось хотів підійти ближче, хтось намагався вибратися з натовпу.