— Чи немає в когось із вас жовтого атласу? Десять, двадцять метрів — оббити кімнату. Мені потрібен жовтий атлас. При погляді на жовтий атлас мене полишає смуток, я стаю веселим, радісним. Щоб я міг писати, мені потрібен жовтий атлас. І ще мені потрібні леви в золотих клітках. Це жахливо! Леви найбільше люблять людське м'ясо і золото, а їм ніколи не дадуть удосталь ні того, ні іншого. У одного друга Ефруссі була позолочена черепаха із вставленими в панцир смарагдами. Мені теж потрібні смарагди, живі дорогоцінності.
Його відводили додому. Асфальт під ногами здавався йому плинним, як вода.
Здоров'я погіршувалось. З'явилися плями на тілі, які час від часу зникали, а пообідньої пори дуже збільшувались^ слабеньке лоскотання в цих місцях переходило в нестерпну сверблячку. Йому заборонили пити, призначили дієту. Через кілька днів почалися жахливі болі у вусі. Лікарі встановили, що це нарив, і зробили операцію. Всі витрати оплатив хазяїн готелю, Дюпуар'є, який не відходив від хворого. Викликаний телеграмою, приїхав Роберт Росс разом з романістом Реджиналдом Тернером. Оскар, зовсім кволий, привітав їх усмішкою. Він кепкував над лікарями, над власною хворобою, та, коли Росе згадав, що нині його день народження і побажав йому довгих літ, він заперечив:
— Ні, Роббі. Я вже не переживу нашого сторіччя. Піду разом з ним. Ми були створені одне для одного, а майбутньому сторіччю я не міг би дати нічого нового.
Двоє друзів були з ним цілі дні, навіть обідали і вечеряли в його кімнаті. За два тижні він почав уставати. Одягнений, він мав ще жалюгідніший вигляд ніж у постелі,— постарів, схуд. Вийшли до міста. Росе вів його під руку. Йдучи по рю де Боз-Ар, Оскар зупинявся перед кожною крамницею, у вітринах якої висіли репродукції знаменитих картин, і дивувався, що є кілька зовсім йому незнайомих. Вони зайшли до маленької кав'ярні навпроти Пантеона. День був сірий, з ніжно-сірим паризьким небом. Оскар випив чарку абсенту. Повернувшись до готелю, він відчув сильну втому, а на другий день ' прокинувся з нежитем і різким болем у вусі. Та останній день жовтня був такий гарний, що в шанованого доктора Такера не стало духу тримати його вдома. Найняли дрожки і поїхали в Булонський Ліс. Дорогою Оскар кілька разів висідав, щоб випити чарку коньяку.
— Ти ж знаєш, що це для тебе отрута,— говорив Росе. — Ти просто себе вбиваєш.
— А навіщо мені жити, Роббі?
Але, бачачи смуток друга, обняв його однією рукою.
— Досить я вже набридав світові. Англійці мене терпіти не можуть, французи теж ситі по зав'язку, і винні в цьому англійці. Вистава не вдалася. Англійці, які приїхали на виставу, побачили, що в мене ще є у що одягнутися, що я ще не здох із голоду, образились і поїхали. Якщо далі так триватиме, газети оголосять мене ворогом країни й вимагатимуть, щоб мене вислали за межі Франції.
Він уже не міг відірватись від думок про смерть, хоч не схоже було, щоб він думав про неї з усією прямотою, обмірковуючи її до останнього дня життя, навіть уранці останнього дня. Якось він почав розповідати сон, у якому бачив себе серед померлих, їв і пив у їхньому колі.
— Я певен,— сказав Тернер,— що ти був душею цієї учти.
Коли в День усіх святих Росе повернувся з кладовища Пер-Лашез, Уайлд запитав, чи вибрав він там місце для нього, і почав складати собі епітафію.
— Роббі,— усміхнувся він,— мені б треба мати велику гробницю з порфіру, щоб і ти там колись спочив. А як залунає сурма Страшного суду, я перевернусь і шепну тобі на вухо: прикиньмось, Роббі, ніби ми не чуємо.
Нараз він спохмурнів, став скаржитись, що залишає після себе борги, просив Росса заплатити хазяїнові готелю.
— Я вмираю, як жив: без достатків.
Росе написав про це Дугласові, який полював у Швейцарії. Про стан здоров'я Уайлда він повідомив у заспокійливих тонах. Бозі відповів негайно і приклав чек на десять фунтів. Уайлд, який того дня приймав морфій і випив пляшку шампанського, розплакався, як дитина.
З'явилася надія на одужання. В усякому разі, поки що побоювань не було. Росе збирався відвезти свою матір до Ніцци. Коли він прийшов попрощатись, Оскар попросив Тернера і доглядальницю лишити їх наодинці.
— Не їдь, Роббі,— благав він, схлипуючи. — Ти не знаєш, який я хворий. Я відчуваю в собі смерть. Якщо поїдеш, я більше ніколи тебе не побачу.
Росе вважав це нервовим збудженням, заспокоїв його як міг і лишив під опікою Тернера.
Два наступних тижні все йшло на краще. Зненацька 26 листопада Оскар ліг у постіль, скаржачись на велику кволість,— здавалося, йому важко говорити. Він був дратливий, лаяв доглядальницю, прислугу, Тернера такими словами, яких ніхто ніколи від нього не чув. їсти нічого не хотів, потім почав марити то англійською, то французькою, намагався підвестись, виривався, довелося його вкласти силоміць. Доктор Такер скликав консиліум. На запитання Тернера він відповів майже різко, щоб приховати власне хвилювання:
— Meningitis gummosa1.
Д-р Такер попросив Тернера і Дюпуар'є підписати висновок консиліуму.
— Це необхідно,— сказав він. — Нехай його сини знають, що в нього був належний лікарський нагляд.
Росе не зразу повірив Тернеровим телеграмам. Коли ж нарешті приїхав, обличчя Уайлда було синювато-блідим, дихав він важко, говорити не міг і тільки стежив очима за тими, хто заходив. На запитання Росса, чи чує він його, чи розуміє, Уайлд ледь підняв руку.
Росе привів священика. Випадок був тяжкий, одержати дозвіл єпископа вже не було коли, довелось задовольнитися свідоцтвом Росса, який присяг-нувся,адр" Уайлд уже багато ^рощв^мав мати наміг^прийняти католицтцр..;,
Отець Катберт Данн з ордену англійських пасіоністів ще вагався. Засунувши руки в рукави ряси, він удивлявся в рухи пальців, якими хворий відповідав на запитання присутніх. " Si es сарах, si es dignus"1,-— перебирав він подумки формули умовного відпущення. На нього дивились розширені, проте спокійні очі. Вони ковзнули по паллію, по фіолетовій єпітра-хилі, вздовж ряси, до ніг у сандалях, чернець не побачив у них ні тривоги, ні опору, він узяв цей німий погляд за згоду, щедро наповнив його знанням віри, спокутою — всім, що потрібно, аби увійти в лоно вселенської церкви.