— Я не хотів вас ображати, містере Уайлд,— випередив суддю Карсон. — Я застерігав, що не маю точних відомостей. Такі деталі лишаються таємницею поліції. Моє запитання швидше могло б звучати так: скільки юнаків представив вам Тейлор?
— Всього їх було п'ятеро.
— Чи давали ви їм гроші, подарунки?
— Можливо.
— А вони? Чи давали вони вам щось?
— Ні, нічого.
— Серед тих п'яти, з якими вас познайомив Тейлор, чи був такий собі Паркер?
— Був.
— Ви вважали його своїм другом. Очевидно, так, якщо ви називали його Чарлі, а він вас Оскар. Скільки років було Паркерові?
— Я не проваджу статистики віку своїх знайомих^ 'Вивідувати? скільки років людині, яку зустрічаєш у товаристві, непристойно.
— Де ви зустріли його вперше?
— В день мого народження я запросив Тейлора в ресторан Кетнера, сказав, що він може привести з собою, кого захоче. Він прийшов з Паркером і його братом.
— Чи знали ви, що Паркер — лакей без місця, а його брат — грум?
— Ні, цього я не знав.
— Але ж ви знали, що в нього немає ніяких літературних чи артистичних нахилів і що він не є людиною високої культури. Що ж було у вас спільного з Чарлі Паркером?
— Мені подобаються люди молоді, яскраві, веселі, безтурботні, оригінальні. Не люблю розважливих і літніх. Я не визнаю суспільних розшарувань, і сам факт молодості, по-моєму, це таке диво, що я волію поговорити півгодини з юнаком, ніж відповідати на запитання королівського радника похилого віку.
В залі вибухнув сміх, і тривалий час його не можна було вгамувати. Коли замовкали перші ряди, із задніх накочувалась нова хвиля веселощів, неначе всі раптом зажадали вивільнитися з-під тиску гнітючої, моторошної години, яку вони просиділи, затамувавши дух. Адже з кожним новим прізвищем, яке виникало з паперів адвоката, повітря ставало дедалі важчим. Туманні, невловні, вони спливали, як привиди, затримуючись іноді лише на мить, на ту дрібочку часу, якої вистачає, щоб сказати "так",— єдине слово, що надавало їм видимість існування,— і знову відсувалися в тінь, і за ним ввижалися якісь стіни, адже вони кружляли орбітами чийогось життя і володіли силою вампірів, здатних це життя знищити. Було воістину щось схоже на спрагу в цих витягнутих шиях, пересохлих горлянках, запечених губах — захланність розбещеної і безжальної людської цікавості, що опинилась перед таємницею, яку несподівано розкрили.
Карсон навіть найменшим порухом не виказав, що почув цей жарт, який, відгукнувшись сміхом, кружляв навколо нього. Він спокійно перегортав папери, потім підняв очі і на хвилину затримав погляд на Уайлдовому обличчі, на тому місці, де біля коріння волосся виступила ледве помітна краплина поту.
— Чи наймав містер Уайлд квартиру на Сент-Джеймській площі?
— Так, з жовтня тисяча вісімсот дев'яносто третього року до квітня тисяча вісімсот дев'яносто четвертого року.
— Чи приходив туда Паркер на чай?
— Приходив.
— Чи давали ви йому гроші?
— Три чи чотири фунти — він скаржився, що сидить без грошей.
— А срібний портсигар на Різдво подарували?
— Подарував.
— Чи були ви в нього вдома якось уночі до пів на першу?
— Ні, не був.
— Чи посилали ви йому "прекрасні вірші в прозі"?
— Не думаю.
— Як ви сприйняли звістку про арешт Тейлора?
— Я був засмучений і написав йому про це.
— Коли ви познайомилися з Фредом Аткінсом?
— У листопаді тисяча вісімсот дев'яносто другого року.
— Чи знали ви, хто він?
— Можливо.
— Навіть у цьому ви не впевнені. Але ви, я гадаю, помітили, що він не літератор, не художник. Скільки йому було років?
— Дев'ятнадцять чи двадцять.
— Чи запрошували ви його в ресторан Кетнера?
— Здається, я зустрів його на обіді в Кетнера.
— Чи 6ув; присутній Тейлор на цьому обіді?
— Можливо.
— А згодом ви його ще зустрічали?
— Зустрічав.
— Ви були з ним у Парижі?
— Так, був.
— Коли ви зустріли вперше Ернеста Скарфа?
— У грудні тисяча вісімсот дев'яносто третього року.
— Відрекомендував його вам, здається, Тейлор?
— Так, Тейлор.
— Це, звичайно, відбувалося в тій квартирі на Сент-Джеймській площі?
— Немає потреби наголошувати на цьому так наполегливо, містере Карсон. У цій квартирі бувало багато людей, і таких людей, зустріч з якими була б честю для деяких королівських радників.
— Як ви можете це говорити, містере Уайлд? — втрутився містер А. Гілл і раптом почервонів — чи то від обурення, чи то під владним поглядом Карсона. Знову вернулися до Скарфа, а після кількох запитань сплила нова постать.
— Коли ви познайомилися з Мейвором?
— Тисяча вісімсот дев'яносто третього року.
— Прошу вас уточнити — мої записи з цього приводу не зовсім чіткі: чи одержував Мейвор від вас гроші або якісь подарунки?
— Портсигар.
Почувся дивний приглушений звук, щось на зразок короткого харчання. Цей звук ніяк не можна було назвати зітханням — виявилось, одначе, що це зітхнули склеротичні легені лорда Квінсбері.
Він сидів у клітці для підсудних, і всі про нього забули, та він і не намагався привернути до себе увагу, якщо не вважати кількох фраз, що їх він пробурмотів на початку засідання, відповідаючи на запитання судді. З тієї миті він мовчав, упиваючись глибокою, пронизливою насолодою. Він вдивлявся в обличчя свого ворога, в кожну перебіжну зморшку втоми; йому ввижалося, ніби кожна краплина поту, яка проступала на лобі Уайлда, була спричинена його блаженним трепетом, який лоскотав йому хребет. Зроду не відчував він такого захвату. Все, що він досі міг собі дозволити, обмежувалося знущаннями з дружини, тихої і лагідної жінки, скандалами в клубах, кількома вуличними бійками. Для цього не треба бути нащадком королів і власником великого багатства. І ось почалася гра, на яку не жаль витратити весь статок. За нинішній день він подумки призначив Карсону особливу винагороду. Карсон нагадував йому образ, в його очах особливо привабливий: спущеного з повідка собаку. І він інстинктивно зрозумів, що погоня близька до мети, вгадав це з відчуттям полегкості, і тоді, власне, й вирвалося те несамовите зітхання. Всі нараз побачили маркіза: маленьку круглу голову, пожовкле обличчя і пару великих, відстовбурчених, вогненно-червоних вух.
— Містер Уайлд пробачить мені,— знову заговорив Карсон,— якщо я ще раз звернуся до його пам'яті. Мова йде про чоловіка на ім'я Волтер Грейн-джер. Він був слугою лорда Альфреда Дугласа. Містер Уайлд, без сумніву, бачив його, зокрема в Оксфорді, де провів кілька днів у квартирі молодого лорда. Я хотів би знати — прошу знову-таки не трактувати зле моє запитання,— хотів би знати, чи цілував його містер Уайлд коли-небудь?