У касах театрів "Геймаркет" і "Сент-Джеймс" вистачило б грошей, аби Уайлд міг оплатити рахунок, що заокруглився під кінець до 200 фунтів. Бозі спустошував Оскарів гаманець тим ретельніше, чим більше зростало його нетерпіння. Коли нарешті було віддано наказ про арешт маркіза Квінсбері, Бозі зітхнув з полегкістю, відчуваючи щось на зразок чоловічої гордості, надмір сил і щастя. У Лондоні йому стало тісно. Він зажадав, щоб Оскар повіз його до Монте-Карло. Там він грав день і ніч, приходив до відкриття казино і йшов звідти останнім. Оскар сидів самотній на терасі або в парку, тинявся по берегу моря, креслив фігури на піску, оплачував рахунки, мовчав. Інколи йому хотілося бути одним з дерев на березі, щоб урости корінням у вільну, веселу французьку землю.
Повернувся він за кілька днів до суду. Маркіз був на волі, його випустили під заставу, і він, не рахуючись із витратами, готував "доказ істини". Якийсь Чарлз Брукфілд, актор і власник нічного кабаре, а згодом театральний цензор, за власним бажанням, некорисливо розшукував свідків у вертепах Пікаділлі. Цього добровільця слідчих органів надихала приховувана роками ненависть до Уайлда.
Під впливом Альфреда й адвокатів Оскар набрався неабиякої певності себе і чекав суду з цікавістю, з якою чекають особливої, незвичайної пригоди. Напередодні суду він з дружиною і Альфредом був на виставі своєї п'єси, потім вони вечеряли у Віліса. У Констанції весь вечір в очах стояли сльози.
Процес почався 3 квітня в головному кримінальному суді. За вхід до зали брали по п'ять шилінгів за найгірше місце. Перші ряди притримували для тих, хто запізнюється, для джентльменів, що платять золотом. Уайлд приїхав у дорогій кареті, зі слугами в лівреях. З ним були Альфред Дуглас і старший Альфредів брат лорд Персі Дуглас оф Гарік. Альфредові не дозволили увійти до зали. Найвідоміші адвокати зайняли місця на лавах: Уайл-дові адвокати — сер Едуард Кларк, містер Чарлз Метьюз і містер Треверс Гамфріс; маркіза представляв королівський радник містер Карсон, а також містер Г.-К. Гілл і містер А. Гілл. Адвокати Беслі і Монктон стежили за судовими дебатами за дорученням братів Дугласів. Присяжні пошепки обмінювались думками. Публіка в задніх рядах закладалася — хто виграє. Возному довелося двічі закликати до тиші, і ось нарешті всі підвелися — увійшов суддя містер Коллінз.
Сер Едуард Кларк сухо й монотонно виклав звинувачення. Він говорив про залишену в клубі записку, про її образливий зміст, нагадував про славу Оскарового батька, про власну Уайлдову популярність. Зала загула, коли за бар'єром для свідків з'явився Оскар, серйозний і спокійний.
— Скільки вам років?
— Тридцять дев'ять. Суддя зазирнув до паперів.
— Ви народились у тисяча вісімсот п'ятдесят четвертому році, отож вам уже сповнилося сорок.
Оскар зітхнув. Покінчивши з формальностями, містер Коллінз надав слово абвокату. У відповідь на запитання адвоката Уайлд говорив про свої успіхи в коледжі і в університеті, про свою літературну роботу, потім про маркізові погрози і образи, про шантаж, пов'язаний з листами.
— Усі твердження лорда Квінсбері — негідна брехня.
Після цих слів підвівся містер Карсон. Пояснюючи спонуки свого клієнта, він назвав їх турботою батька про добре ім'я сина, який під Уайлдовим впливом зійшов з дороги праці і обов'язку.
— Ви, звичайно, погодитеся,— звернувся він до свідка,— що не можна жити, думаючи тільки про задоволення?
— Задоволення — єдине, для чого я живу, а байдикування — мати досконалості.
Залою прокотився сміх. Цей раптовий, короткий вибух веселощів ударив Уайлда в спину, як лапа хижого звіра. Хвилину він тамував дихання, ніби й справді боявся, що відчує доторк пазурів. Але знову запанувала цілковита тиша — всі боялися пропустити хоч слово. Карсон тим часом мовчки перекладав папери. Нарешті він спитав, чи був містер Уайлд співробітником часопису "Хамелеон". То був студентський журнальчик, заснований Дугласо-вими колишніми товаришами. Оскар дав їм сторіночку парадоксів, які були надруковані на початку номера. У тому ж номері опублікували анонімну новелу "Священик і служка".
— Ви її автор?
— Ні.
— Чи вважаєте ви її аморальною?
— Навіть гірше — вона погано написана. — І, помовчавши, додав: — Вона відразлива й безглузда. А втім, я не зобов'язаний займатися писаниною безграмотних студентів.
— Чи вважає містер Уайлд, що його власні твори сприяли підвищенню моральності?
— Я прагнув створювати тільки твори мистецтва.
— Чи треба це розуміти так, що вам було байдуже, який їхній моральний вплив?
— Я завжди дотримувався думки, що книга не може впливати на моральність людей.
Адвокат знову замовк, ледь повернувши обличчя до публіки, ніби бажаючи вгадати, що означає її ремство. Коли зала затихла, він почав читати Уайлдові парадокси. Щоразу, коли там зустрічалися прославлення молодості й глузування над старими, він після кожної такої фрази робив паузу й поглядав на лаву присяжних. Там слухали його зовсім байдуже.
— Чи вважає містер Уайлд, що такі слова могли мати шкідливий вплив?
— Певна річ, що ні. Коли я щось пишу, переді мною стоїть лише художня мета. Натхнення не містить у собі ні моральної, ні аморальної ідеї. Я не хочу творити ні зло, ні добро, а тільки те, що має форми для вираження краси, почуття, дотепності.
У Карсонових руках з'явився білий томик "Доріана Грея". Кілька хвилин він гортав сторінки так уважно, ніби справді заглибився в читання. Навіть його запитання: "А чи не можна цей твір тлумачити певним чином?" — вимовлене півголосом, не стосувалося, здавалось, до жодного з присутніх.
Уайлд, одначе, заперечив:
— Я гадаю, це можуть робити люди прості, які нічого не тямлять в літературі. Погляди філістерів на мистецтво страшенно безглузді.
Адвокат хвилину задумливо дивився на нього:
— На вашу думку, всі люди — філістери і невігласи?
— Я зустрічав феноменальні винятки.
— Чи вважає містер Уайлд, що суспільство доросло до того рівня, який він для нас визначає?
— Боюся, що в нього для цього немає належної культури.
— Чи намагалися ви перешкодити тому, щоб пересічні люди читали ваші книжки?
— Я ніколи не відраджував, але й не вмовляв будь-кого піднятись над своєю ординарністю.