Лист був на дванадцять сторінок.
Замість відповіді Дуглас приїхав. Привіз із собою товариша, якого Уайлд не впустив у дім. Бозі поселився в готелі, а через кілька днів знову з'явився, вже сам-один, і став скаржитися на нудьгу і безлюддя Уортінга. Вдвох вони виїхали до Брайтона. Був уже вечір, коли вони прибули в Гранд-отель. Дуглас відчув себе таким кволим, що ліг. Вночі в нього почалася гарячка. Лікар встановив тяжку інфлюенцу. Протягом п'яти днів Уайлд не відходив від хворого. Лише вранці йшов на годинну прогулянку та по обіді виїздив екіпажем — і то за чверть години вертався, щоб не лишати Альфреда самого в ті години, коли його стан звичайно погіршувався. Уайлд приносив йому квіти, фрукти, книжки, маленькі подарунки, які могли його розважити або справити йому приємність. З Лондона привезли кошик винограду, бо виноград, який подавали в готелі, був, на думку лорда, "неїстівний". На ніч двері до сусідньої кімнати лишались відчинені — він прислухався і був готовий прибігти на перший поклик.
Тільки-но Дуглас одужав, Уайлд найняв окрему квартиру, щоб знову сісти за роботу. Бозі наказав перенести туди свої валізи. Рукопис початої комедії валявся на письмовому столі серед Дугласових комірців і рукавичок. За кілька днів захворів на інфлюенцу Оскар. Спальня містилася на третьому поверсі, хворий цілими днями був без нагляду. Дуглас забігав на кілька хвилин, щоб узяти грошей, і зникав, не виконуючи жодного Оскарового прохання. Одного дня він і зовсім не з'явився, хоча обіцяв, що ввечері, після обіду, посидить з хворим. Уайлд уночі не міг заснути від гарячки і спраги. Близько третьої години, потемки, тремтячи від холоду, він опустився вниз — пошукати води у своєму кабінеті. Дуглас був там — роздягався. Він був п'яний, став кричати, що йому не дають спати, що його примушують доглядати хворих, що він не може собі дозволити ані найменшої розваги, щоб тут-таки не зазнати докорів і скарг. Він був такий лютий, брутальний, нікчемний у мові й у всьому вигляді, що Уайлд, не маючи сили втамувати відразу, пішов геть. Уже розвиднілось, коли служник приніс йому склянку води.
Об одинадцятій прийшов Дуглас. Сів у крісло навпроти ліжка й почав спершу тихим голосом, потім дедалі голосніше й нарешті дійшовши до крику повторювати нічну сцену. На столі лежав наполовину списаний аркуш. Дуглас узяв його.
— "Я не схвалюю співчуття до хворих,— читав він. — Вважаю його хворобливим. Хвороба не належить до тих речей, які треба заохочувати. Здоров'я — головний обов'язок у житті".
Це були слова леді Брекнел з початої комедії. Прочитавши їх, Дуглас кинув аркуш на стіл і вибухнув голосним реготом. Оскар не рухався — сховавши голову в подушки, він майже пошепки наказав Дугласові вийти. Він чув, як Альфред підвівся. Мимоволі розплющивши очі, він побачив, що той стоїть посеред кімнати. Альфредове обличчя було червоне, страшне, він реготав аж завиваючи і, нахилившись уперед, повільно наближався до ліжка. Хворого охопив невимовний переляк. Притьмом скинувши ковдру, він босоніж, у самій білизні, збіг униз, на перший поверх.
"Ти хвалив мене за передбачливість, що зігнала мене з ліжка,— згодом згадував Уайлд у своєму листі з в'язниці. — Ти говорив, що ця мить була для мене небезпечною, небезпечнішою, ніж я собі уявляв. О, я надто добре це відчував. Що це означало насправді, я не знаю: чи то при тобі був револьвер, який ти купив, щоб лякати батька, і з якого одного разу вистрелив при мені в ресторані, не знаючи, що він заряджений; чи то ти тягнувся до ножа, який випадково лежав на столі, що стояв між нами; чи то, в запалі забувши про те, що ти нижчий від мене зростом і слабший, хотів кинутись на хвору людину, що лежала в постелі,— хто знає. Я й донині цього не знаю. Знаю одне — мене охопило відчуття глибокого страху і я зрозумів, що, коли негайно не піду з кімнати, ти зробиш або спробуєш зробити щось таке, що було б навіть для тебе джерелом ганьби на все твоє життя".
Опинившись у своєму кабінеті, Уайлд подзвонив. Прийшов сам господар дому. Уайлд попросив його піти нагору й подивитись, чи Дуглас іще в спальні. Повернувшись звідти, господар сказав, що там нікого немає. Він допоміг Уайлдові зійти нагору, вклав його в ліжко, послав по лікаря і обіцяв, що буде поблизу, на випадок, якщо Уайлд його покличе. Лікар підтвердив, що стан хворого набагато погіршився, посилився жар. Він приписав цілковитий спокій і, йдучи, опустив на вікнах штори. Раптом Оска-рові здалося, що він знову чує лікареву ходу, немовби той ще раз піднімався сходами. Хтось зупинивсь у відчинених дверях. Оскар одразу впізнав у напівтемряві Дугласа. Той ішов навшпиньки. Помацав рукою по столу, потім — по карнизу каміна, зібрав і сховав до кишені всі гроші, які там знайшов. Через годину, склавши свої речі, Дуглас поїхав з Брайтона.
В самотності, без будь-якого догляду, змагаючись два дні з хворобою, Уайлд, одначе, відчував величезну полегкість. Тінь Альфреда, що сновигав по кімнаті в пошуках грошей, здавалося, назавжди затулила все їхнє колишнє життя. "Було б ганьбою підтримувати навіть звичайне знайомство з людиною такого ґатунку". Бачачи, що настала нарешті вирішальна хвилина, Уайлд відчував глибоку радість. Свідомість неминучості розриву сповнила його спокоєм, гарячка минула, і за два дні він зійшов униз обідати з глибоким, цілющим відчуттям свободи. То був день його народження. У кабінеті він знайшов багато телеграм, листів і на одному конверті впізнав Дугласів почерк. Розпечатуючи листа, Оскар не міг позбутися смутку на саму думку, що минув той час, коли однієї ласкавої фрази, одного ніжного звертання було досить для примирення.
Але то не був лист каяття. У ньому містилося ретельне повторення тих самих образ, лайок, сарказмів, які Дуглас вигукував два дні тому. "Коли ти не на своєму п'єдесталі, ти зовсім нецікавий. Наступного разу, коли захворієш, я зразу ж виїду",— такі були останні слова після звичного підпису: "Бозі". Уайлд спалив листа в каміні, мов річ, доторк до якої чи навіть погляд на яку може забруднити. Він сповістив господаря, що поїде через три дні, в п'ятницю. В п'ятницю він міг застати в Лондоні повіреного маркіза Квінсбері і зробити заяву, що більше ніколи, хоч би що сталося, не дозволить лордові Дугласу ввійти до його дому, сісти за його стіл, з'явитись деінде в його товаристві. Копію заяви він збирався послати Альфредові. В четвер увечері чернетка документа була готова. Вранці в п'ятницю, перед від'їздом, він, кінчаючи снідати, зазирнув у газету, що лежала перед ним. На першій сторінці була телеграма із звісткою про смерть старшого Дугла-сового брата. Віконт Драмланріг був знайдений мертвим у рівчаку, поряд лежала розряджена мисливська рушниця. Через кілька днів мало відбутися його весілля. Те, що було, як з'ясувалося згодом, нещасливим випадком, першої хвилини пояснили трагічним самогубством.